Миколі Миколайовичу Демченку випало стати солдатом Великої Вітчизняної з останнім призовом. Тоді йому не було ще й 18 літ. І хоча сьогодні літа на зиму повернули, він такий же стрункий, підтягнутий, з мудрим поглядом сіро-голубих очей, гладко виголеним обличчям. І аж ніяк не віриться, що 22 червня йому виповниться 87. Ось тільки срібло, що покрило колись пшеничний чуб, нагадує про непростий життєвий шлях.
Микола Миколайович – член Національної спілки журналістів України. Він закінчив філологічний факультет Одеського університету імені Мечникова. Понад тридцять літ працював відповідальним секретарем редакції, а загалом його стаж налічує піввіку. Саме він відіграв велику роль у становленні багатьох із нас, будучи першим читачем і цензором журналістських матеріалів.
Скільки було у його житті стежин і битих шляхів... «Трое суток шагать, трое суток не спать ради нескольких строчек в газете» – це про нього, журналіста районки, котрий виходив пішки майже весь район. Це значно пізніше редакція отримала мотоцикла, а потім УАЗик. Скуштував журналістського хліба, багато років пропрацював на цій ниві в Кодимському та Балтському районах. Досвітками у будь-яку погоду бував на фермах, в тракторних бригадах, на польовому стані чи на бурякових плантаціях, зустрічався з нормовицями. З нетерпінням чекали шанувальники його гострих матеріалів у рубриці «Піддайжар», де журналіст викривав недоліки суспільства. Його слово було і зброєю, і втіхою, і розрадою, і закликом.
Коли М.М. Демченко став відповідальним секретарем, на його плечах лягла вся організаційна робота в редакційному колективі.
Під безпосереднім контролем відповідального працювали коректори, випускові, він забезпечував взаємодію із друкарнею. І уявіть собі, коли редакція ташувалася не в одній будівлі з поліграфістами, як це було пізніше, а на відстані понад кілометр. Побігати туди-сюди відповідальному секретарю було де. І бігав по кільканадцять разів на день, коли готувався до друку черговий номер. Згадуючи той час, Микола Миколайович жартома каже, що такий ритм загартував його і він міг «від будь-якої молодиці втекти».
– Працювалося непросто. Але дуже цікаво. Я став газетярем із волі випадку, та жодного разу не пошкодував про свій вибір. Життя подарувало мені багато цікавих зустрічей, знайомств із мудрими людьми, які переросли в теплі, дружні взаємини. У багатьох я вчився жити і творити, багато хто вчився у мене, – розповідає журналіст.
На будь-який життєвий момент у нього своя думка, свої жарти, свої вислови, які для нас, газетярів, уже стали фразеологізмами.
– Починав працювати Микола Миколайович іще тоді, коли газета складалася вручну. Крутили барабан при світлі лампи. Газету випускали дві доби. Сьогодні навіть уявити важко, яка це була нелегка праця. На долю Миколи Миколайовича випало випускати останній номер нашої газети при ліквідації Кодимського району, бути всі три роки кореспондентом міжрайонної газети. А у квітні 1965 року він з радістю виступив зі зверненням до читачів про створення району і відновлення випуску районної газети «Червона зірка». Він, грамотний журналіст, завжди був вимогливий до матеріалів і до газетярів, – згадує Зінаїда Вінницька, котра 20 років очолювала районку.
Серед багатьох достоїнств цього чоловіка є надзвичайна риса – уміння сприймати людину такою, якою вона є. «Бог послав йому таке випробування», – каже Микола Миколайович про того, в кого життя йде шкереберть. І ми знаємо, що сказане йде від чистого серця.
Більшість чеснот його душі передалися у спадок і нам, його молодшим колегам. Адже Микола Миколайович був і залишається для нас не просто наставником, а мудрим учителем, який власним прикладом вчить нас жити і працювати по совісті. Бо і сам є взірцем справжнього професіонала та чоловіка, батька, дідуся.
Свою суджену Микола Миколайович теж зустрів на журналістських дорогах. Якось він поїхав у село збирати матеріал про коваля і побачив юну красуню, фельдшера Валентину Олександрівну. Уваги дівчини домагалися чимало хлопців, однак він відтіснив їх усіх. Побравшись далекого 1958 року, подружжя Демченків пронесло крізь роки ніжне ставлення одне до одного. Якщо й виникали між ними суперечки, Микола Миколайович уміло перетворював їх на жарти.
Відносини з молодим поколінням будує на засадах рівності, може порадити, але в жодному разі не зазіхаючи на свободу та вибір. Тому і діти, і онуки линуть серцем під батьківське крило, у родинне гніздо Демченків, знаючи, що тут їх розуміють і люблять.
Микола Миколайович і нині бере активну участь у діяльності районної організації ветеранів, цікавиться життям своїх колег, порається в городі і в саду. Вирощує чудові голландські тюльпани. До речі, свої червоні тюльпани він дарував нам не тільки у жіночий день, а й просто так, перетворюючи будні на свято. Як і в юні роки, долає великі відстані пішки або на велосипеді. Завжди веселий, з оптимістичним поглядом на події, цей чоловік залишається для багатьох взірцем ставлення до життя, в якому переважають молодість душі, гумор, доброзичливість і любов до всього сущого на землі.
