На вченій раді Одеського національного медичного університету відзначали знаменну дату:
20 років на ректорському посту академіка НАМН України В.М. Запорожана. Валерій Миколайович вирішив відзначити свій ювілей незвичним чином – науковою лекцією на тему: «Цінності людського життя».
Тому час від часу звучали такі незвичні в академічному виступі слова «служіння», «покликання», «моральний вчинок», «духовність». У житті людей, які обрали шлях до успіху матеріального, вкрай несподіваними виявляються депресії, так звані ноогенні захворювання. Вони пов’язані із відсутністю або втратою сенсу життя, раптовими проблемами у сфері міжособистісних взаємин: між подружжям та їхніми дітьми. Здавалося б – усе є для щастя. Але чому замість щастя якась порожнеча, а замість любові – холод та непорозуміння? Але ж, якщо розібратися, у суспільстві, де найголовнішим є матеріальне – немає і не може бути місця такому почуттю, як любов. Не передбачається і дружба – лише ділове партнерство. Звідси й усе більша формалізація взаємин навіть із близькими людьми. Ситуація, що склалася, є не що інше, як духовна криза. Як ми бачимо, у наше століття проблему сенсу життя підмінено проблемою якості життя.
От і медицина, на думку В.М. Запорожана, як і інші науки, стурбована нескінченним продовженням життя і не ставить перед собою питання: чи в тому проблема, щоб прожити якнайдовше, чи все ж таки в тому, навіщо і як прожити те, що відміряно?
«Наші цінності – це наша доля», процитував Валерій Миколайович Дж. Неру. Що це означає практично? Це означає, що не може бути виходу з екологічної, економічної, політичної кризи, якщо не буде до цього переборена криза духовна. Які цінності – така й практика. І коли одна людина або усе співтовариство людей починає замкнене на собі існування, задовольняючи лише власні інтереси – це не може не позначитися на всьому організмі – спочатку суспільства, а потім і планети.
А отже, у кожного з нас є два шляхи: оголосити «самоцінністю», «самоціллю» самого себе або ж прийняти як таке життя взагалі (А. Швейцер), іншу людину (В. Франкл). Для людини, замкненої на собі, – головним мотивом усіх її вчинків виявляється самозбереження. Для людини, розімкнутої на оточення, на світ, головне – служіння, аж до самопожертви. Тому й творчість можлива лише для такої людини, тому що вона не одержима страхом «втратити себе», якщо хоч щось зміниться, піде «не за планом», непередбачено.
В.М. Запорожан навів приклад чудового екзістенціального психолога Віктора Франкла, в’язня нацистського концтабору, який вважав що «виживає не той, хто міцний тілом, а той, хто сильний духовно». Інший приклад – історія знаменитого лектора Ніка Вуйчича народженого без ніг і без рук, – історія боротьби зі своєю фізичною неповноцінністю, з бажанням піти з життя. Що ж давало їм сил вистояти у найнестерпніших обставинах? Всупереч своїм стражданням чи навіть завдяки їм – вони знайшли сенс свого життя. І справа не у фізичному «порятунку». Заради цього сенсу можна й пожертвувати собою. Адже мав же можливість уникнути загибелі видатний педагог і лікар, «Король дітей» Януш Корчак. Але він вирішив розділити долю своїх сиріт, якими покликаний був опікуватися. Отже, справа не у виживанні, а в призначенні.
Візьмемо приклад Альберта Швейцера. Двадцятирічним, відчувши неймовірний приплив щастя, він сказав собі: «Я не смію розглядати це щастя як щось саме собою зрозуміле, а повинен за нього чимось відплатити… до тридцяти років жити заради наук і мистецтв, щоб потім присвятити себе служінню людині». І він залишить кар’єру органіста, богослова, що склалася, і почне все з початку – вступивши на медичний факультет, а потім поїхавши із дружиною до Африки, у Габон. Коли ж у 1952 році йому буде присуджено Нобелівську премію миру – він віддасть ці кошти на спорудження лепрозорія в африканському містечку Ламбарене. Таким чином, етичний принцип, який він пропише потім у своїх книжках – принцип «благоговіння перед життям» – він втілив і виправдав своїми власними вчинками.
У психології є поняття «далекої мети», яка дозволяє людині бути вільною від будь-яких обставин. Причому ця далека мета не повинна бути конкретною: стати тим-то, мати стільки-то дітей. Як же довідатися, до чого ти покликаний? Валерій Миколайович сказав: «Я вважаю, що не страшно вмирати. Страшно раптом на схилі життя усвідомити, що ти не виконав свого божественного накреслення».
Анастасія Зіневич, викладач психології кафедри суспільних наук ОНМедУ
