У далекому вже 1945 році Яків Савченко піднімав переможний прапор над рейхсканцелярією. 2 травня 2014 року ветеран відзначив своє 90-річчя.
Одержавши тяжке поранення в Берліні, він залишився без ноги. Але не двилячись на серйозне каліцтво працював директором школи, зараз викладає в Одеському регіональному інституті державного управління.
…Яків Андрійович зустрічає у військовому мундирі, з орденами та медалями. Про його життя можна писати томи. А поки що він видав чотири книжки про свою діяльність у партизанському загоні, взяття Берліна у складі 248-ї стрілецької дивізії. І ще про одне підняття прапора…
Уродженець села Коржова Черкаської області, Яків не вжився з мачухою. І семирічним втік з дому.
– Я подорожував на дахах залізничних вагонів, бродяжив. Познайомився із такими ж безпритульниками, як і сам. Коли нас затримали та відправили до дитячого будинку, усім дали одне прізвище Савченко, – згадує мій співрозмовник.
У дитбудинку в Якова проявилися музичні здібності. Він зібрався вступати до театрального училища. Але всі плани порушила війна. Однак завжди, у походах і на привалах, він був заспівувачем. Яків Андрійович і зараз пам'ятає та співає «Синий платочек», інші фронтові пісні.
На початку війни йому було 16 років, і щоб потрапити до армії, Савченко додав собі рік. Воював у складі винищувального батальйону, був підпільником в Одесі, розвідником партизанського загону. Завдяки добрій пам'яті і здібностям, швидко вивчив румунську та міг у невимушеній розмові вивідати у солдатів потрібну загону інформацію. Виконував ризиковані розвідувальні завдання під час німецько-фашистської окупації приморського міста.
Настав 1944 рік. Савченко воював у складі 248-ї Червонопрапорної стрілецької дивізії Миколи Галая. 10 квітня разом з однополчанами піднімав переможний прапор над Одеським оперним театром.
Подальша дорога до Берліна виявилася довгою. На рахунку Савченка п'ять німецьких «язиків», один з яких повідомив дані, які забезпечили успіх наступальної операції.
У Чехословаччині він був поранений. Величезна кам'яна стіна обвалилася на голову при вибуху. Незабаром Савченко втік зі шпиталю, щоб зі своєю дивізією йти на Берлін. І у складі групи із трьох розвідників виявився одним з перших, хто встановив на куполі рейхсканцелярії червоний прапор.
– Я мріяв схопити Гітлера за горло у його лігвищі, – ділиться враженнями Яків Андрійович. – Але його вже там не було. У будинку рейхсканцелярії нас обстріляли. Коли мене принесли до шпиталю, лікар сказав, що з такими пораненнями я навряд чи протягну до вечора. Я вижив, але мені ампутували ногу. Збереглися й інші враження фронтового життя. Так, жителі німецької столиці підходили до нашої польової кухні з мисками, куди їм накладали молочну кашу. І раптом літній німець знімає капелюха і знаками показує, щоб їжу насипали туди. Бійці спочатку здивувалися, але потім послухали старого. І він став сьорбати кашу зі свого головного убору.
Після війни Яків Андрійович повернувся до Одеси. І тут від спогадів про те, що довелося пережити вдома, на очі ветерана навернулися сльози. Тоді він ледве освоїв вміння пересуватися на милицях, і як інвалід змушений був задовольнятися чвертю зарплати. Але не занепав духом, вступив до педагогічного інституту і почав викладати історію в Яськівській школі, а потім став її директором. Згодом піднявся до рівня лектора і читав філософію в Академії. Навчився водити машину з ручним приводом управління. І ось – 90 років! З однополчан ніхто не привітав – їх вже нікого немає на цьому світі. Тільки ж ветеран не відчуває самотності.
– Це тому, що я завжди допомагав, кому міг. Навіть, коли йду на вулицю, беру із собою частування для котів та собак. Їм теж потрібна допомога. Чинити добро – ось і весь секрет довголіття. Адже за кожний вчинок тобі відплачується…
