Холодно. Незатишно і одиноко. Вітер шматує прибережні дерева, а вони, стогнучи від його навісних поривів, скидають на землю обірване листя та залишки тепла. Нависле до самого низу небо посіває дрібним дощем…
Раптом крізь звуки розбурханої стихії проривається зойк. Повертаю лице до Бугу – і бачу лелеку. Він то зривається в небесну висоту, то стрімко падає вниз. Рвучи простір, прожогом снує між двома берегами. Стрімголов летить уперед – і знову повертається, описуючи над річкою невидимі кола. Що означає цей нестримний, шалений, зболений танок одинокого птаха?..
Раптом здалося, що то б’ється людська душа – скривджена, зранена, ніким не взята до розуміння. Вона шукає собі ради – і не може знайти. Але ж зарадити можна! Так мусить бути!
Стаю край крутого берега і простягаю руки: «Лети до мене, лелеко! Я зігрію тебе, вгамую твій біль». І діється диво. Птах простує на мій голос. Майже торкаючись моїх рук, кружляє поруч. Його рухи стають спокійнішими. Потім сідає на ближній острівець і уважно, пильно дивиться в мій бік.
Дуже хотілося дістатися до нього, відчути биття його серця. Але лелека, змахнувши крилами, знову підноситься над водою і, ще раз пролетівши повз мене, спокійно зникає за схилом.
А може, так і в житті? Може, досить сказати людині кілька добрих слів, щоб допомогти їй знайти рівновагу, відчути в собі сили?
Помічаю, що вітер вщух, перестало хмуритися небо і крізь мокре віття почав пробиватися сонячний промінь. Стало жаль, що немає поруч птаха. Але, напевно, ми ще зустрінемося з тобою, лелеко…
