Троє дітей, дванадцятеро онуків, тринадцятеро праонуків і стільки ж прапраонуків – таке багатство має 105-річна Христина Андріївна Чорна. Напевне, доля вирішила всі життєві буревії компенсувати щасливим надвечір’ям, пославши жінці довгого віку, турботливих дітей та онуків. І в цей рідкісний ювілейний день народження, коли зібрались за щедрим столом представники місцевої влади, ветеранської організації, звучали не тільки заздоровниці, а й плинули тихі спогади ювілярки.
– Дякую, Боже! – стиха промовляє Христина Андріївна. – Не змарнувала життя. Хоч і натерпілася лихої долі.
Немовби виснажливим суховієм вимітав комори, стодоли, токи українців голодний 1933-й. Змарнілі люди з’їдали все, що було більш-менш їстівним: траву, залишки врожаю з полів, гнилу картоплю, буряки. Якимось чином у їхній великій сім’ї вціліла корова. Вона і дала змогу вижити. Маючи своїх восьмеро дітей, батьки, Параска та Андрій Мішанчуки, прихистили у себе двох племінників.
Ні, доля таки берегла її, розмірковує жінка. Тоді, у голодівку, могла обірватись її життєва дорога. Повертаючись з подругою з Кодими, де вони міняли продукти, дівчата так замерзли, що не відчували ніг.
– А які тоді ліки? Мама розтерла мене гасом, закутала. І я вижила. А моєї подруги на ранок не стало, – згадує бабуся.
Благополучним для Христини виявився наступний 1934 рік. Дівчина стала на весільний рушник з роботящим хлопцем Тарасом. Тоді і переїхала з рідної Березівки у сусіднє село Борсуки. Молода сім’я почувалася щасливою. Незабаром хата наповнилась радісним сміхом діток: зростали два синочки – Дмитро і Михайло, дочка Ліда, яка і сьогодні живе у батьківській хаті. Ось вже 12-й рік вона разом з мамою порається по господарству. Христина Андріївна у свої 105 років старається допомогти дочці у хатній роботі. Дякує Богові, що має світлий розум та добру пам’ять.
Спомин про воєнне лихоліття і сьогодні відлунює болем. Її чоловік Тарас Антонович Чорний поліг смертю хоробрих на фронтах Великої Вітчизняної війни. Немов зранена чайка, квилило жіноче серце, не хотіло змиритись зі страшною звісткою. Цей біль вона пронесла крізь усе своє життя. І в горі, і в радості згадуватиме свого Тараса, і вкотре розповідатиме дітям про звитягу їхнього батька, про кожну мить, прожиту разом.
Ставши у 35 років вдовою, Христина поклялася, попри всі труднощі, підняти на ноги діток. Вдома працювала за себе і за чоловіка. Вдень тягнула норму у полі, вночі трудилась на току, де чистила зерно.
Випробування голодом 1947 року сім’я пережила з Божою поміччю. Солдатська вдова змогла упоратися з усіма труднощами. А донька і сини, підрісши, в усьому старались допомогти мамі.
– Мені ще мама казала, якщо буду слухати батьків, то житиму довго. А ще я ніколи не переїдала і багато працювала. Може в цьому і криється секрет довголіття? – не то жартома, не то серйозно запитує довгожителька.
