З одеситом Іллею ми зустрілися на літньому майданчику нічного клубу «Дикий Z» в Затоці – під час байкерского вікенду.
– Прізвищ у байкерів немає, – говорить старійшина руху. – У нас навіть не заведено цікавитися, хто й де працює, яку посаду обіймає. Хоча в мене є постійне заняття – начальник служби безпеки.
Ілля відносить себе до категорії так званих класичних байкерів покоління дев’яностих. Його головний принцип: не сяду за кермо автомобіля, поки здатний утриматися в сідлі мотоцикла.
– Перший мотоцикл у мене з’явився в 70-ті роки, – розповідає Ілля. – Його придбав батько. Я доробляв байк два роки. А любов до двоколісного транспорту з’явилася рано. Крім того, нестямно любив коней. Батько був биндюжником, тому я часто бачив його верхи. В міру дорослішання ці почуття переросли в щось інше… я сів на байк, відтоді в сідлі.
Якщо говорити про наші зльоти, вони вирізняються особливою дружелюбною атмосферою. За келишком пива розповідаємо цікаві історії з життя, багато жартуємо. Хоча слід зазначити, що справжній байкер віддає перевагу віскі перед пивом.
Нинішній зліт організований клубом «Bandidos», одним із найбільших у світі. Його батьківщина – США, – веде далі Ілля. – Клуб належить до категорії «Ем-Сі». Це напіввоєнізована організація зі своїми суворими правилами. Якщо, наприклад, тебе видзвонюють байкери та просять приїхати, ти повинен негайно ж покинути всі діла й негайно примчати, навіть якщо ти перебуваєш на своєму робочому місці. Відмови не приймаються. Я ж є членом міжнародного клубу «Brothers», який налічує понад п’ятдесят тисяч чоловік у різних країнах.
Відповім на запитання, що дає рух байкерів молоді. По-перше, змінюються зацікавлення, з’являється закоханість у мотоцикл, у вільний спосіб життя. Як підсумок – менше цікавості до наркотиків, оскільки адреналіну в крові й так досить.
Ілля розвіяв чутки про байкерів як про легковажних людей, непостійних у сімейному житті.
– Вісімнадцять років я катався разом зі своєю дружиною. Вона була однією з перших жінок-байкерок, – ділиться Ілля. – На жаль, із низки незалежних від мене причин ми розійшлися. І повірте, мені дуже тяжко самому. Знаєте, вона навіть ремонтувала мій мотоцикл. Якби мені хтось сказав, що знає причину поламок мого байка, я б просто розсміявся в лице, бо так, як знала мій байк дружина… Жоден працівник мотосервісу не зміг би позмагатися з нею в компетентності.
За словами Іллі, жодних конфліктів між клубами немає. Всіх об’єднує одне – любов до байка. Щоб стати байкером, потрібна лише одна річ – мотоцикл.
– Не вірте тим, хто говорить, що потрібен якийсь особливий «накручений» байк, – переконує Ілля. Я вважаю, що мопедист – теж байкер (посміхається). Але якщо говорити серйозно, то є низка вимог. Так, якщо їдеш у колоні зі ста мотоциклів, ти повинен дотримуватися певної швидкості й вести байк таким чином, щоб не виділятися із загальної маси. Тому малолітражний байк дещо не буде вписуватися в загальний вид. Легкий мотоцикл не здатен як слід розігнатися в колоні, відповідно інші учасники моторуху будуть змушені прилаштовуватися.
Не особливо користуються популярністю й радянські мотоцикли – вони чадять, димлять, часто виникають проблеми з двигунами. Вони двотактові. Мотоцикл мусить бути з об’ємом двигуна щонайменше 650 кубічних сантиметрів. Але це якщо говорити про офіційні протокольні зльоти, коли колона із сотень або навіть тисяч мотоциклів проходить по головних вулицях міста.
– Я їду по трасі зі швидкістю 100-120 кілометрів на годину, – розповідає Ілля. – Це вважається повільним темпом. Мої товариші за клубом долають позначку 190, – говорить Ілля. – Мені вже 65 років. Стаж у байкерському русі – двадцять п’ять років. Вважаю себе людиною старого гарту, правильних «понять». Якщо ви наберете в інтернеті пошуку запит «найстарший байкер Одеси», побачите мою фотографію.
І забудьте ви про образ байкерів, який диктується нам голлівудськими кінофільмами. Буцімто це люди, які не миються місяцями, чинять розбійні напади, торгують наркотиками. Це зовсім неправильно. Є бізнесмени, лікарі… взагалі це творчі особистості. Хоча, повторюся, у нас не заведено цікавитися, чим людина заробляє на життя.
У байкерів є свій кодекс. Він не забороняє одночасно з офіційною дружиною, яка не поділяє захоплення байком, мати подружку, яка супроводжуватиме тебе під час зльотів.
Я б розійшовся з такою жінкою, яка не розуміє моєї любові до байка. Можу сказати, що мені дуже пощастило з моєю колишньою дружиною. Вона любила мій мотоцикл не менше, ніж мене.
Ілля об’їздив усю Європу. І може розповісти тисячі цікавих історій. Але одна з них викликає у нього щиру посмішку.
– Коли їхав на Байкал, сталася поламка. Зупинився неподалік від житла рибалки. Довго вовтузився з мотоциклом і не міг зрозуміти, де саме несправність. Тоді до мене підійшов рибалка й запропонував свою допомогу. Виявляється, він непогано знався на двигунах. Крім того, у нього був неробочий старий «Харлей Девідсон». У хитромудрий спосіб він витягнув деталь із цього мотоцикла та встановив її в мій байк. Після цього сталося чудо: мій мотоцикл завівся і я поїхав далі.
Сьогодні є багато електронних навігаторів, які допомагають полегшити проходження потрібним маршрутом, однак «стара школа» воліє орієнтуватися по місцевості.
– Я не користуюся системою «джи пі ес», а дивлюся на дорожні покажчики, – з посмішкою говорить Ілля.
Він відзначає, що за останні роки байкерський рух змінився. Якщо раніше це була ідея, то зараз усе більше переважає комерційний ухил. Під час зльотів байкери рекламують продукцію автозаправок, використовують прапори з емблемами авто- й мотомайстерень.
Попри те, що традиції байкерського руху вгасають, стара школа так само на ходу. Такі люди, як Ілля, чимало чого можуть навчити своїх друзів, передати багатющий життєвий досвід.
