– В Маріуполі я залишила коханого чоловіка, 83-річну матусю, дім та улюблену роботу, – розповідає Наталя Миколаївна Мазур.
До села Серби вона приїхала разом із шестирічною донькою, щойно тільки війна наблизилася до Маріуполя. Не так боялася за своє життя, як переживала за пізню й жадану в сім’ї дитину.
– Їдьте до моєї сестри, там вам буде добре і безпечно, – сказав чоловік тоном, який не передбачав заперечень.
Оселилися у родичів. А чоловік Микола пішов добровольцем допомагати українській армії зміцнювати бойові позиції.
У їхній родині не стояла дилема – Україна чи Росія.
– Хіба можна вибирати маму? Так само не можна вибирати Батьківщину, – переконана Наталка. – Як можна жити в Україні і не любити її, прагнути приєднати до Росії наші землі? Хто хоче до іншої країни, нехай збирає валізи і… щасливої дороги! Тим, хто не має почуття любові до своєї Вітчизни, хочу нагадати рядки Василя Симоненка: «Можна все на світі вибирати, сину, вибрати не можна тільки Батьківщину».
Сім’я Мазурів переконана, що ніхто не захистить українців, крім нас самих. Ми самі повинні обстоювати свою незалежність, свою землю.
– Треба підтримати українську армію, яка, на жаль, сьогодні має незадовільне матеріально-технічне забезпечення. І це вже роблять патріоти-підприємці, допомагаючи бронежилетами, касками, іншим спорядженням та харчовими продуктами. Добре, що є такі небайдужі люди.
Наталя Миколаївна в Маріуполі працювала на державній службі. У рідному місті подобалося все – робота, школа, друзі. До речі, там працює програма «Школа – інститут – підприємство». За нею готують дітей до навчання в інституті за фахом, а інститут продовжує підготовку для роботи на підприємстві.
Вдоволена Н. Мазур і умовами у Сербівській школі, де тепло прийняли її донечку разом з іншими трьома дітками з Донецької області.
– Тут дуже щирі та щедрі люди. З ними затишно і спокійно, – говорить Наталя. – Проте щойно тільки прийде мир у наш спільний дім – Україну, ми поїдемо додому. Скрізь добре, а вдома найкраще.
