Численні плакати «З перемогою!» не міняли ще з дев’ятого травня. Немає світла та зв’язку. Жодного. Тільки у військовиків, і те – рація.
Практично всі перехрестя в центрі забарикадовані – десь наглухо, десь подвійним рядом мішків із піском. І бетонними блоками, вочевидь вилитими спеціально для такої мети – з напівкруглими арками – бійницями. Слов’янськ зустрічав нас порожніми вулицями.
Колона української армії повільно рухалася по місту, коли пролунали постріли. Солдати висипали з машин, заговорила артилерія. Де стріляли, по кому, із чого та з якої причини, тут запитувати не звикли. По-перше, мало хто знає. По-друге, мало хто кому довіряє.
Війна, яка в їхньому місті закінчилася в липні, й далі підносить жителям «сюрпризи». Рятувальникам надходять десятки викликів – люди знаходять снаряди, що не розірвалися. В атмосфері міста й далі присутня тривога.
У такій ситуації опинився наш земляк, старший прапорщик, студент 4-го курсу інституту МВС Віталій Неплій, який відразу після Дня незалежності був відправлений у зону АТО. Він самостійно вирішив піти на захист України. Закінчивши Василівську школу Біляївського району, вирішив стати міліціонером. З дитинства привчений поважати порядок. Він хотів захищати людей від несправедливості, стояти на варті законності. Коли почалися військові дії на сході країни, він, як і багато колег по службі, готовий був у будь-яку хвилину виконати наказ. Особливо в складні для країни часи, коли життя в містах, селищах і селах Донецької та Луганської областей, які перебувають у зоні бойових дій, стала схожою на кошмар.
– У зону АТО нас проводжав начальник УМВС України на Одеській залізниці полковник міліції Сергій Карташов, який постарався забезпечити нас усім необхідним. Ми розуміли, яке важливе завдання щодо збереження миру покладається на нас. Необхідно було повернути довіру місцевих жителів, яких грабували, насильно змушували підкорятися, позбавляли даху та їжі, – розповідає Віталій. – Буквально через тиждень нашого перебування у Слов’янську, де ми утримували оборону, люди стали доброзичливо до нас ставитися. Вони побачили в нас своїх захисників.
Війна – це страшно. Згуртованість, взаєморозуміння, дружба нам допомагали у тяжкі хвилини. Наш командир, полковник міліції Ігор Курбанов, разом з нами відбув з Одеси. Він у всьому був для нас взірцем і з усіма виконував будь-яку роботу.
Віталій небагатослівний. Для нього головне – справа, а не розмови. Зараз він за планом ротації кадрів повернувся на основне місце служби й може побути із рідними. Вони весь цей час тривожилися за сина, чоловіка, батька, який став взірцем для багатьох.
– Ми не відразу довідалися, що син готується до відправлення в зону АТО, – говорить мама Галина Олександрівна. – Віталік не хотів, щоб ми хвилювалися. Я розумію, що мій син не зміг вчинити інакше. Ми його підтримували й чекали щохвилини. А нас підбадьорювали люди. Я пишаюся тим, що мій син не сховався за спинами інших, а готовий захищати Україну, рідний дім.
