«Ніколи двадцять величезних томів не вчинять революцію. Її вчинять маленькі кишенькові книжки по двадцять су». Навряд чи французький філософ Вольтер здогадувався, що за кілька століть кишенькові книжки набудуть зовсім іншого вигляду. І складуть серйозну конкуренцію класичним носіям друкованого слова.
Про плюси та мінуси новітніх гаджетів, місце друкованої книжки в житті сучасної людини та читання загалом – сьогодні й поговоримо.
З особистого щоденника на широку публіку
Старше покоління любить поговорити про те, що нині письменники перевелися, сучасна молодь зовсім не читає книжок і що в колишні часи все було зовсім не так.
Звичайно, за останні роки багато що змінилося. Але чи значить це, що молодим людям двадцять першого століття невідомі радості попередніх поколінь?
Аж ніяк.
І зустріч із молодою письменницею Юлією Пилипенко, яка відбулася нещодавно у приміщенні Південноукраїнського національного педагогічного університету ім. К.Д. Ушинського, вкотре переконала мене в цьому.
У творчому багажі Юлії поки тільки два романи: «Рижик» і «Кумир». Але в неї вже з’явилися шанувальники.
В «Кумирі», зокрема, йдеться про те, що не завжди образ людини є відображенням її справжнього, внутрішнього «я».
Книжка вийшла недавно, тому мало хто із присутніх був з нею знайомий. Зовсім інша ситуація з дебютним твором Юлії. Попри те, що «Рижик» побачив світ торік, він уже перевиданий, бо перший тираж розкупили досить швидко. Справа в тому, що твір з’явився на основі особистого щоденника дівчини. Це й мемуари, і одкровення, і свого роду життєвий маніфест. Ю. Пилипенко пише про те, що пережила сама: про стан між життям і смертю, про зміну пріоритетів, просто про бажання жити.
– Це дуже особисте. Я не хотіла цим ділитися, – говорить письменниця. – Потім змінилися світогляд і ставлення до людей.
По закінченні зустрічі перед Юлією вишикувалася черга тих, хто поповнив свої особисті бібліотеки її романами. Дякували за творчість, висловлювали сподівання, що це не останній її твір.
А у мене вже не виникають сумніви в тому, що багато молодих людей таки цікавляться літературою й читання книжок не перестане бути популярним. Пророкували ж загибель театру після появи кіно, а кінематограф, на думку скептиків, мав зникнути після поширення телебачення. Але й перше, і друге, і третє досі існує й має своїх шанувальників. Так невже література не знайде своїх?
Марія ШЕВЧУК
А ви читаєте книжки – чи слухаєте?
Дослідники Каліфорнійського університету довели… Багато всього довели. І не тільки вони. Про шкоду і користь друкованих і електронних книг уже багато сказано, написано, опубліковано. Але добір доказів кожен робить по-своєму. Тому сьогодні не запрошуємо до розмови психологів та інших фахівців. Просто запитуємо у наших читачів: які книжки вони читають – електронні чи друковані?
Маріанна Чепразова, учителька, громадська діячка, 27 років.
– Я завжди віддавала перевагу друкованій книжці. Досі купую старі видання у букіністів. Люблю почитати ввечері за чашкою чаю під теплим пледом. Вдихаю запах: свіжої фарби, якщо книжка нова, або аромат часу – коли взяла в руки старе видання. Гортаю сторінки – часто не нові, з нальотом років. Уявляю, який шлях вона подолала перш ніж потрапити до мене.
Читаю й електронну книжку. Переважно у транспорті. Але вдома коротаю час винятково з паперовими варіантами.
Між цими книжками я б, скоріше, поставила знак рівності. Одна корисна, інша приємна.
Марк Цукер (можливо, ім’я не справжнє. Жартівник трапився, однак), студент, 18 років.
– Деякі мої друзі, особливо дівчата, читають електронні книжки бо це модно. Зараз, бачте, фішка така: величезні окуляри в темній оправі й електронна читалка. Дехто на віть слухає книги, завантажуючи їх аудіоверсії.
Мені ж незручно читати книжку, яка зіпсується, якщо на неї пролити чай (читаю тільки із чашкою чаю) або зробити позначку олівцем (люблю записувати свої геніальні думки на берегах). Тому почитую літературу тільки у твердій палітурці з розумним паперовим наповненням.
Змагання книголюбів, або Слідство провадить бібліотекар
Згодна з Марією Шевчук. Багато які представники старшого покоління нарікають: мовляв, молодь нині не читає, нічим достойним не цікавиться, не розвивається, поневолена новітніми комунікаційними технологіями. Завжди вважала, що сперечатися із цього приводу марно, бо статистичні дані тут не наведеш, а рвати на собі сорочку, доводячи, що технології теж допомагають розвивати інтелект, – не вбачала сенсу…
Моя мама, яка пропрацювала тридцять років завідувачкою дитячої бібліотеки, недолюблює сучасні засоби інформаційного обміну, які крадуть у неї юних читачів. Тому, коли до неї приїжджає онук із високотехнологічною іграшкою, вона м’яко, ненав’язливо намагається замінити її книжкою. Властиво, зробити це із семирічним онуком легше, ніж із дорослою дочкою. Стосовно останньої мама вдається до словесних атак.
Те, що «книга – найкращий друг людини», я запам’ятала, либонь, найкраще за всіх у школі. Таблички із цими написами, виведеними трафаретом, красувалися не тільки в бібліотеці, але й на полицях із моїми підручниками.
– Мобільник, мобільник. Щохвилини він. Скоро до рук ваших приросте, – бурчала мама…
Життя наше щохвилини пов’язане зі спілкуванням, обміном інформацією. Тому і зв’язок із гаджетом, що забезпечує це все, міцніє щодня.
Але цих доводів виявилося недостатньо.
– Все одно нічого надійнішого за папір, ручку та стару добру книжку ніхто ще не придумав, – наполягала завідувачка дитячої бібліотеки.
Я сперечалася.
Вирішили перевірити.
Події відбувалися в невеликому селі одного з південних районів області.
Ранок
Попереду була поїздка до районного центру. Їхати близько години. Щойно пейзажі за вікном надокучили, відкриваю телефон. Навушники, програвач у телефоні із двома сотнями хітів – і час убито.
Мама віддала перевагу живому спілкуванню з пасажирами.
У райцентрі належало відвідати кілька установ. Скрізь черги та непридатне для читання книжки світло. Мені ж нічого не заважає. Підсвічування телефонного дисплея в режимі читання не вимикається.
Опонентці важче. Вона намагалася читати книжку. Але її важко було тримати разом із сумкою, гортати, водночас стежачи за просуванням черги. Тому невдовзі книжка опинилася в сумці.
На рахунку бібліотекаря не було ні одного прочитаного рядка.
На автобус ми спізнилися. Чекати наступного треба було не менше години. Та й те – без гарантії, що там знайдеться для нас місце. Однак сусідка, з якою мама розговорилася в маршрутці, розповіла, що її чоловік повертається сьогодні до села і в разі потреби може взяти пасажирів. Подзвонили і скоро з комфортом приїхали додому.
– Двісті пісень, кажеш? – зацікавилася мама, заходячи в дім.
День
Дискутуючі сторони мали піддослідного кролика в особі онука бібліотекарки. Йому запропонували прочитати уривок з барвистої книжки. Подібні я перенесла в електронну «читалку» і на планшет.
Отже, за п’ять хвилин читання друкованої книжки семирічний хлопчик прочитав 440 слів. Чітко передав зміст прочитаного.
Текст із електронної книжки сприймався дещо повільніше. Трохи відволікали рамки та кнопки на гаджеті. Результат – 386 слів, але суть уривка учень передав.
Читати з планшета виявилося найважчою справою. Пристрій у принципі дає змогу це робити, але екран дає відблиски при найменшому зрушенні праворуч-ліворуч. Приблизно на третій хвилині читач закліпав очима і став стежити пальцем, бо кілька разів втратив був рядок. Прочитав 300 слів. Переказував, силуючись згадати текст.
– Зате ніхто не лаятиме, що підгорнув аркушика в книжці, – сказав онук, скоса позираючи на бабусю.
Вечір
А після обіду пропала електрика. Цьому тут ніхто не дивується. Після тривалого використання мій телефон жалібно пискнув і розрядився. Незаряджена електронна книжка теж не витримала перевірки на міцність. А від планшета без підключеного WI-FI користі ще менше…
А тепер уявіть: холодний осінній вечір, в домівці тепло, на столі гасова лампа. За столом сидить жінка й читає книжку, з тихим шелестом гортає сторінки. Не без іронії, поглядає на вас – із вашим розрядженим телефоном. Невдовзі до неї долучається онук, просить почитати книжку. Ту саму. Барвисту…
Кіра НІКІТІНА
***
Випало мені якось побачити таку картину. В одному з кафе швидкого харчування сиділа пара: хлопець із дівчиною. У нього в руках був грубенький томик О. Генрі. Він читав уголос, дбайливо перегортаючи старенькі сторінки. Вона уважно слухала.
А довкола вирувало життя. Сучасний, динамічний ритм ущент розбивався об столик цієї пари. Вони викликали подив. Деякі присутні показували на них пальцями, хтось навіть сфотографував на телефон…
Американський письменник Генрі Девід Торо колись сказав: «Книжки слід читати так само неквапливо і дбайливо, як вони писалися». Важко. Ой як важко при нинішньому ритмі життя дотримуватися рекомендації дев’ятнадцятого століття. Але, – як бачимо, – можливо.
І що важливо: читають же! Читають! І молодь, і люди старші. Різне читають – так. Але це було за всіх часів. Згадайте: «Ей сна нет от французских книг, а мне от русских больно спится»…
Тут немає переможців. Просто час винаходить нові інструменти для того, щоб людство не черствіло душею, а мало можливість знову й знову, завжди та скрізь занурюватися у світлий світ художнього слова.
