Радійна ретромузика в маршрутці стихає. Повідомляють новини. Серед перших – повідомлення із зони АТО. Монотонний гул розмов стихає. Прислухаються. У цій відносній тиші дисонансом прозвучала репліка одного з пасажирів: «Та скільки можна! Невже лише однієї війною живемо!»…
Багато сказано останнім часом про бойові дії на сході країни, солдатів, стратегію і, на жаль, про жертви. Так багато, що у деяких слухачів, глядачів, читачів це викликає роздратування.
А бійці, які побували під вогнем, здебільшого не люблять розповідати про це і про усе пережите на передовій.
До редакції прийшло подружжя: Віталій і Олена Неплії. Прийшли подякувати за те, що опублікували матеріал журналістки з Біляївки Олександри Корчинської «Слов’янськ зустрічав нас порожніми вулицями». Віталій до того ж приніс листаподяку воїнів. Коли вручав його, від себе додав:
– Хотів би сказати спасибі своєму командирові, полковникові Ігорю Тельмановичу Курбанову. Він нам був там як батько. Якщо й повернуся знову туди, то лише з ним…
Ну а сам лист був солдатським: коротким і конкретним.
«Подяку за підтримку хотілося б висловити начальникові УМВС України на Одеській залізниці, полковникові міліції Сергію Карташову. Ми завжди знали, що про нас опікуються і думають. Що усвідомлюють відповідальність не лише перед нами, але й перед нашими рідними.
Окреме спасибі полковникові Ігорю Курбанову. Він – досвідчений офіцер і мудрий наставник. Вважаємо, що багато в чому завдяки йому ми були міцною, як кремінь, командою за бойових обставин і братами у спокійні дні. Спасибі велике, Ігорю Тельмановичу, що ми повернулися додому живими».
Дружина Віталія вже багаторазово відповідала на запитання: як їй було чекати чоловіка з війни. Тому я не запитувала. Усе й так помітно. За поглядом Олени на чоловіка, за тим, як непомітно кладе вона свою руку в його… Не бере під руку. А міцно охоплює долоню… Щоб був ближче…
