Житель села Осички Андрій Владиславович Майданюк на військову службу був призваний у січні 2012 року. А 6 липня 2014-го його направили в зону проведення антитерористичної операції. Андрій спочатку відповідав на дзвінки рідних, заспокоював: «У мене все нормально. Не хвилюйтеся». А потім зв’язок перервався. По Савранському району поширилася звістка, що солдат А.В. Майданюк пропав безвісти. Вона загрозливо зависла у повітрі, лякаючи усіх своєю невизначеністю. А через деякий час, як вибухова хвиля, прокотилося населеними пунктами повідомлення: Андрій Владиславович Майданюк загинув.
Його хоронили всім районом. То був загальний зойк. Спільний біль.
Минав час. Дуже хотілося підійти до Андрієвих батьків, хоч якось заспокоїти, розпитати про сина. Але не наважувалася. Боялася доторкнутися до свіжої рани, до зболених душ.
І ось одного дня до редакції зателефонували: «На честь Андрія Майданюка учні Осичківської школи на її території саджатимуть яблуневий сад. Приїжджайте».
Діти на захід зібралися дружно. Одні на заздалегідь розпланованому місці копали ямки, інші, підтримуючи деревця, дбайливо розправляли їхні корінці і присипали землею. Допомагала школярам і мама загиблого солдата Оксана разом з донькою Оленою та внучкою Настею – донькою молодшого сина Івана.
Підійшла до них. Проте навколишня обстановка, гамір не давали можливості вести розмову.
Це, мабуть, відчула й Оксана, бо запропонувала: «Якщо хочете, приїжджайте до мене додому, коли у вас буде вільний час». Я охоче погодилася.
...Ми розмовляємо в Оксаниній спальні. Тут, ліворуч від ліжка, стоїть столик. На ньому – дбайливо зібрані документи, різноманітні довідки. І – Андрієві фотографії, де він у родинному колі, серед друзів, у військовій формі.
– Я й досі не вірю, що Андрія немає, – говорить мати, ніжно торкаючись пальцями однієї із них. – Я ще тримаюся. Намагаюся бути на людях, а батько зовсім поник, замкнувся в собі. Важко йому. Таку дитину схоронити…
Андрій зростав доброзичливим, дисциплінованим. Допомагав батькам по господарству. Мав багато друзів, був відкритим, життєрадісним. Думав про майбутнє. Адже попереду – ціле життя! Мріяв здобути професію, одружитися. Проте там, на сході країни, у ту відповідальну мить своє особисте відійшло десь на задній план. Щоб зайняти зручнішу позицію, українським солдатам під надійним прикриттям необхідно було відступити. Прикривати залишилися Костя Ковальчук, Василь Новак, Віталій Шум і командир бойової машини – командир відділення Андрій Майданюк. Несподівано з’явився ворожий танк. Зав’язався нерівний бій. Вижити в такій ситуації шансів не було. Але такий шанс необхідно було дати тим, хто залишився за ними, кого прикривали. Солдати виконали своє завдання. Проте назад не повернулися…
Певний період тіла загиблих не могли навіть забрати, бо територія увесь час обстрілювалася. А вдома, за сотню кілометрів, розривалося на шматки материнське серце.
– Коли мені здавалося, що я збожеволію з відчаю, переді мною раптом з’явився Андрій, – розповідає Оксана. – Не знаю, чи то був сон, чи напівмарення, але я чітко відчула його кроки. Бачила, як він спинився біля дверей, спокійно і твердо сказав: «Так треба було, мамо!..» Він приходив декілька разів, аби вгамувати мої страждання, пояснити. Мабуть, хотів вибачитися, що не повернувся до мене живим. Бо інакше просити прощення йому немає за що. Він ніколи не образив ні мене, ні батька. Он навіть наші домашні улюбленці сумують за Андрійком. Коли сталося горе, вони не знаходили собі місця – рвалися з прив’язі, плакали по-своєму, по-собачому.
– Він для мене живий, він завжди зі мною, – говорить мати. – Ось тут ми посадимо, як у школі, яблуньки. Там буде дитячий майданчик, – показує Оксана на територію біля будинку. – Будуть приїжджати Андрієві друзі, з якими він разом проходив військову службу, з якими був у зоні АТО. Їм теж сподобається.
Благає всіх святих, аби вижили чиїсь сини.
