Старшину Анатолія Ротара після служби в артилерійських військах до Іллічівського морського торговельного порту привела і спонукала тут залишитися любов. Спочатку – до майбутньої дружини, молодої працівниці підприємства. Потім – до роботи, якій віддав уже понад півстоліття.
Круті щаблі його долі, новаторські принципи роботи, організаторський хист і глибоке розуміння професії докера-механізатора стали матеріалом для архіву та стелажа в музеї ІМТП. Герой Соціалістичної Праці, кавалер двох орденів Леніна і Трудового Червоного Прапора, раціоналізатор, відзначений званням «Почесний працівник транспорту України», заслужений наставник молоді… Список нагород створював враження людини-монумента, яка ледве спуститься до бесіди. Із цим припущенням і вирушив відвідати його до навчально-курсового комбінату ІМТП, де Ротар останні роки працює бригадиром-наставником.
Невеличкий кабінет видавався не на зріст цьому високому і, попри роки, підтягнутому, сильному чоловікові із сивою шевелюрою. Господар привітно посміхнувся, і відразу виникла довіра до слів про нього, сказаних директоркою НКК Галиною Кургановою: «Він не ховається за свою славу».
З такою ж простотою Анатолій Федорович прийняв свого часу пропозицію начальника другого району порту Золотарьова, який сьогодні став видатною особою в історії морської галузі. Керівник підійшов тоді до хлопця, що приїхав покрасуватися перед нареченою в парадній гімнастерці з погонами. У січні 1959 року, коли порт ледве налічував п’ять із половиною місяців від роду, це могло справити враження на будь-кого.
– Нам потрібні такі люди, – почув він.
Окинув поглядом голий глинистий схил, наїжджену вантажівками колію, купи вугілля на єдиному причалі, гулкі вагони і, звісно, не побачив у них потужної виробничої панорами нинішнього порту. Але впевнено сказав: «Згоден, Валентине Павловичу».
Першого ж дня Ротар був призначений до бригади вантажників: докерами на англійський манер їх назвали пізніше.
Бажання багато, вправності жодної! Завдання було вивантажити до ранку дрібне вугілля-«насіннячко» з невеликого пароплавчика «Тракторист». Бувалі вантажники, замість того щоб узятися до роботи, рушили до сусіднього села по вино. І запропали. А новачок і ще четверо членів бригади залишилися на вахті. Малодосвідчений кранівник порвав трос, довго вовтузилися із заміною грейфера… Одне слово, завдання не виконали. Наступного дня бригадира зняли з роботи. А за тиждень наказом поставили на його місце молодого артилериста запасу. Так для А. Ротара почалася динаміка набування живого досвіду.
– Явний брак його заповнював працьовитістю, – говорить він. – Я із Врадіївки. І решта 12 чоловік підлеглих були сільськими. Отже, з малих літ звичними до праці.
Наявністю цієї селянської жилки, міцної кістки у більшості іллічівців Ротар пояснює те, що порт буквально зі старту рвався до авангардних позицій у галузі. Багато хто з бригади, як і він, у дитинстві пережив війну. Це були люди, що пізнали ціну життя й пустили в нього глибоке коріння. Не боячись труднощів та негараздів, вони створювали себе й трудову славу молодому підприємству.
– Сьогодні люди не мають такої натхненної активності, – констатує Анатолій Федорович. – Бракує їм тих закваски й виховання.
Молоде подружжя Ротарів працювало, ростило дітей. Анатолій паралельно опановував професію змінного стивідора, кранівника, робив слухняними вантажні стріли «гансів», «альбрехтів», «вашингтонів». Спростовував стереотипний погляд на вантажника як на бездумного виконавця: «Бери мішок – неси, хапай совок – штивай». Обслуговування техніки потребувало дедалі більшої кваліфікації. В 60-х роках минулого століття бригада перейшла з перевалювання вугілля на обробку нестандартного устаткування. Його компактне розміщення в трюмах з урахуванням розподілу навантажень на судно, щоб воно йшло в море без крену, потребувало інженерних знань другого штурмана.
А. Ротарові вдавалося поєднувати піклування про підлеглих зі строгістю та принциповістю. Особливо коли зі створенням комплексної бригади кранівників № 306 у 1973 році зросла відповідальність. Народилися три вимоги, які Анатолій Федорович вважає основними векторами успіху колективу, що став відомим у цілому тодішньому СРСР. Він загинає пальці: «Перше – постійне підвищення класності, що полягає в умінні кожного володіти багатьма спеціальностями, управлятися з будь-якими навантажувачами, тракторами, кранами. Друге – сувора трудова дисципліна. Третє – абсолютна тверезість на зміні».
Предметом гордості й критерієм якості свого керівництва А. Ротар вважає той факт, що за всі 40 років його бригадирства жоден із 127 чоловік госпрозрахункової бригади не був покараний. І ні в кого не було жодної травми.
За бригаду вболівав і боровся. Міг дорікнути начальникові порту щодо економічно неправильно обраної політики підприємства. Міг сказати в очі начальникові району, що той хапуга і привласнює зароблені докерами гроші. Коли поняття трудової честі замінило поклоніння лівому долару, далі працювати завважив для себе неприйнятним.
Гаразд що змінилося керівництво Іллічівським портом. І Ротар погодився на пропозицію стати наставником молоді.
– Хлопці після училища потребують додаткового професійного вишколу. Їх треба зорієнтувати на конкретику сучасного технічного оснащення, – говорить А. Ротар.
Його слухають: для старожилів порту він визнаний практик, для молоді – ходяча енциклопедія. Його ж радує в новій когорті портовиків прагнення стати виробничими асами. Але змушує зітхнути той факт, що мотивацією досконалості для докерів нині є насамперед рівень зарплати. Немає сентиментальної відданості бригаді, – її можуть полишити, якщо знайдеться високооплачуваніше місце. «Крутість» відносин замінила гнучка психологічна стриманість. Але пропала відкритість, завдяки якій колектив був подібний до родини. Колишніх фанатів якості змінили раціонали. Вони роблять необхідне, але не зайве. Чи відродиться в портовиках той ентузіазм, з яким ставляться рекорди? Адже перемоги досягаються надзусиллям…
