У передноворічні дні дуже хочеться говорити про хороше, про добре в житті людини, про милосердя та співчуття, брак яких стає особливо відчутним у дні випробувань. Сьогодні, коли, як і раніше, вирують політичні пристрасті і тривають військові дії на сході країни, як ніколи важливими стають моральні орієнтири. Без них війна починається в душах людей.
Про вічні людські цінності міркують настоятелька Свято-Архангело-Михайлівського жіночого монастиря ігуменя Серафима і президент благодійного фонду «Дорога до свободи» Людмила Ткаченко.
Ігуменя Серафима:
– Як би людина не сприймала те, що діється довкола неї, в її країні, усе це б’є по нервах, по душі й досить часто дезорієнтує. Навіть успішні люди губляться, відповідаючи на запитання про майбутнє. Поступово війна з полів боїв переміщається в душі людей. І геть недопустимо, коли в це втягують дітей.
На мій погляд, авангард духовного життя країни становлять волонтери, люди, які подають допомогу постраждалим мирним жителям і пораненим бійцям, проявляють милосердя та співчуття. Їхнє прагнення допомогти свідчить про те, що їхні душі здорові й вони можуть повести за собою інших.
Якщо в комусь нинішні події викликають агресію, неприйняття думки ближнього свого, то це може тільки посилити ворожнечу між людьми, а не об’єднати їх у годину випробувань. А якщо навпаки, у ближньому, навіть якщо він помиляється, вбачаєш людину, готовий поділитися з ним грішми, теплими речами, продуктами, тим самим ти створюєш міцну ідеологічну платформу для будівництва і сьогодення, і майбуття країни.
Наприклад, деякі мої знайомі кажуть: «Навіщо допомагати переселенцям? Вони самі в усьому винні. Вони не поділяють наші цінності й тому є ворогами». Я відповідаю: якби ви пережили те, що пережили вони, невідомо як би ви поводилися. Мирні люди враз залишилися без домівки, без роботи, без малої батьківщини та звичного оточення. А деякі втратили рідних і близьких, що загинули в цьому протистоянні, залишилися без яких-небудь засобів до існування.
Основне завдання церкви сьогодні – допомогти людям вижити й вистояти. Ми допомагаємо не тільки переселенцям, але й пораненим, що перебувають у нашому військовому госпіталі. Закупили всі ліки, про які вони просили. Кошти на це збирали парафіяни.
Я відвідувала палати, бачила обличчя хлопців. Страшні історії. Чоловікові 35 років. Батько п’ятьох дітей. Тепер назавжди залишиться в інвалідному візку. Інший хлопець, 21-річний лейтенант. Цілком знерухомлений. В очах немає життя, тільки розпач і туга.
Ми й далі допомагатимемо тим, хто постраждав, виконуючи накази і свій військовий обов’язок. І закликаємо тих, хто має владу, зважувати кожне сказане слово, бо воно відгукнеться в душах сотень людей. І відгукнутися мусить чимось добрим, хорошим.
Україна має бути матір’ю для своїх громадян. Бо мати всіх своїх дітей любить, усім пробачає, якими б вони не були: слухняними чи неслухняними, хворими чи здоровими. Державні чиновники мусять про це не забувати.
Згадаймо Чорнобильську трагедію. Тоді Михайло Горбачов відкинув допомогу світової спільноти. Політика ізоляції призвела до страшних наслідків. Вони були б не такі значні, якби наша країна прийняла допомогу з-за кордону.
На мій погляд, нинішні проблеми – вони не внутрішнього масштабу. Щонайменше європейського. Треба чесно сказати: нам потрібні міжнародні гранти, щоб упоратися з потоком переселенців. Якщо бюджет держави неспроможний виділити необхідні кошти, треба просити підтримки.
Наша єпархія вже витратила на допомогу переселенцям понад мільйон гривень. Третій наш гуманітарний конвой пішов 20 грудня до Святогорська. Там є лавра, куди стікається величезна кількість біженців.
Людмила Ткаченко:
– Духовність – це ж не тільки відвідування храму і молитва. Це стійка позитивна якість душі. Мільйони українців стали плекати в собі цю якість, переставши витрачати гроші на себе і почавши віддавати їх – армії, біженцям, пораненим. А якщо людина пожертвувала щось, цього в неї вже не забереш.
Коли ми вперше приїхали до Сергіївки, переселенці поставилися до нас із недовірою й навіть із якоюсь ворожістю. Але потім почали розповідати про свої біди та проблеми. Виявилося, що їм потрібні й ліки, і дитячі іграшки, й інвалідні візки, і лікування незрячій жінці, зокрема, в Інституті ім. Філатова, і влаштування на реабілітацію дитини інваліда до санаторію ім. Чкалова... Щиро кажучи, я не знала, куди бігти й до кого звертатися по допомогу.
Спасибі, зусиллями облдержадміністрації був створений координаційний штаб щодо роботи з переселенцями. Управління комунікацій із громадськістю ОДА щотижня проводить засідання, круглі столи із залученням працівників інших управлінь і громадський активістів.
Мені дуже допоміг досвід депутата Одеської міської ради V скликання. Проблеми переселенців я сприймала як свій особистий біль. Приходячи до ОДА на засідання координаційного штабу, приносила не тільки їхні звертання із проханнями про допомогу, але й документи, що підтверджують право на її одержання.
Поступово нам вдалося змінити думки та настрої людей.
З благословення Митрополита Одеського й Ізмаїльського Агафангела було оголошено акцію щодо збирання теплих речей, взуття, харчових продуктів, предметів особистої гігієни. Усе зібране ми доставляли в місця мешкання переселенців – зокрема інвалідам, сиротам, багатодітним матерям. Священнослужителі допомагали людям упоратися з їхнім душевним болем і стражданнями. І відчувалося, що люди потребують духовної підтримки не менше, а може, навіть більше, ніж матеріальної допомоги.
З липня місяця постійно приїжджаємо до санаторіїв в смт Сергіївка із зібраною допомогою. Нещодавно вдалося влаштувати на лікування до обласної лікарні двох незрячих жінок із Луганської області, допомогти хворому, який перебуває на лікуванні в туберкульозній лікарні й багатьом іншим.
Я впевнена, що люди повинні простягати руку допомоги тим, хто волею долі опинився у тяжких умовах. Мир у державі починається з миру в душі, з готовності зрозуміти, допомогти й підтримати того, хто втрапив у біду.
Офіційно у нас в області зареєстровано 16456 переселенців, з них 3432 – діти, зокрема 464 – сироти. По державну соціальну допомогу звернулися 1060. Одержали – лише 269.
Щоб надійшла допомога від держави, необхідно дотриматися всіх формальностей. На це йде час. Але поки документи проходять свій шлях (іноді протягом одного – двох місяців), людям треба щось їсти, десь жити, у щось одягатися, одержувати медичну допомогу. Усе це лягло на плечі благодійників. До мене зверталися переселенці, які не одержали свої пенсії ще за серпень-вересень. Без допомоги громадських організацій вони б просто не вижили.
Згодом багато що зміниться, настане мир, але тепло та піклування люди пам’ятатимуть завжди!
