Володимир Коєв був серед перших одеських пожежників, що ліквідували наслідки Чорнобильської катастрофи.
Двічі на рік – 26 квітня і 14 грудня він незмінно приходить на Олександрівський проспект до меморіалу «Одеситам-чорнобильцям». Він вважає обов’язком зустрітися зі своїми товаришами, разом з якими 1986 року довелося боротися проти атомного монстра, і разом ушанувати пам'ять усіх ліквідаторів.
Володимиру було 29. Він працював старшим інженером у самостійній воєнізованій пожежній частині №4, що охороняла Центральний район Одеси. На службу його благословили батьки – теж працівники пожежної охорони. Тоді ніхто не знав реальних масштабів Чорнобильської катастрофи. Вітчизняні ЗМІ приховували інформацію про жахливу трагедію.
Молодий офіцер зголосився добровольцем:
– Їхав, не уявляючи куди, – говорить він. – Прибув до Києва разом із 15 одеськими працівниками пожежної охорони, пройшли спецкурси. Інструктаж, як поводитися в зоні підвищеної радіації, тривав тиждень. Далі команду розмістили в гуртожитку в місті Прип'ять. Потім – бойове чергування вже в реальних обставинах протягом вісьмох діб, неподалік від епіцентру вибуху між 3-м і 4-м енергоблоками. Вранці з Прип'яті нас забирав бронетранспортер, обкладений свинцевими пластинами, і привозив на територію АЕС. На добовій вахті я дбав про пожежну й техногенну безпеку при демонтажі устаткування, трансформаторів, при проведенні газозварних робіт.
Пожежники були одягнені у звичайні білі комбінезони, рот прикривали ватно-марлевими пов'язками. У перший же день В. Коєв одержав дозу опромінення 9 рентгенів. Працював у місцях, де радіація сягала 50 рентгенів на годину. Після першого чергування у ліквідаторів забрали накопичувальні дозиметри, а замість них видали військові дозиметри з більшою шкалою.
Він бачив полишені міста Чорнобиль і Прип'ять, покинуту техніку, спорожнілі хати та квартири, розвалені будинки. Бачив, як солдати строкової служби руками збирали радіоактивні уламки, як вертольоти скидали на тліючий енергоблок сполуки бору, доломіту, глину та пісок. Уперше зрозумів, яка це небезпека!
Але лихо та спільний ризик згуртували людей. У колективі склалися дружні відносини. Усі, як рідні, ділилися останнім шматком хліба. Ясно відчувалася ціна людського життя.
Саме тому Володимир Петрович із гордістю згадує всіх ліквідаторів, особливо товаришів, з якими пройшов чорнобильське пекло.
Він інвалід другої групи. Майже щороку змушений проходити стаціонарне лікування. І бажає соратникам здоров'я, а співгромадянам – проявляти більше поваги до тих, хто боровся за їхнє життя.
