Мені важко було уявити, що Новомирне – колись село із 70 дворами, про яке, щоправда, дуже давно, писала популярна за тих часів, з тиражем у 14 тисяч примірників, арцизька районка «Ленинская искра», перетворилося на хутір: житлових або, як кажуть нечисленні його жителі, «живих» будинків тут залишилося чотири.
Але ж тут з великим успіхом розвивалося тваринництво. Роботи – скільки хочеш. Були школа, дитячий садок, клуб, бібліотека, медпункт, крамниця.
І от я вирішила поїхати до Новомирного, хоча знала: дістатися туди по грузьких польових дорогах майже неможливо. Вирішила після того, коли Вознесенський сільський голова Тетяна Дудкіна багато гарного розповіла про одного з жителів хутора – депутата сільської ради, фермера Федора Кирякова.
Коли він вийшов на зв’язок, одразу ж запитав: «Як у вас із вестибулярним апаратом? Їхати години півтори. По вибоях і бездоріжжю».
Коли він прибув на своїй «ниві» (грудки грязюки були навіть на даху), запропонував: «Може, заїдемо до Вознесенки за Василем Йосиповичем Барановим?»
Я знала цього неспокійного чоловіка, чий стаж як громадського кореспондента обчислюється тепер вже 60 роками, і погодилася. Ми його відволікли від важливої справи: у свої 78 років хоробро рубав дрова на вечірнє розпалювання печі. У машині він «барвисто» розповідав, яким цікавим було життя в Новомирному у 50-ті, 60-ті роки. Люди на роботу і з роботи йшли з піснями. Лише доярочок було понад сорок. Додавав настрою духовий оркестр із Вознесенки, дуже всіх заводив.
– Зими у ті роки були справжніми, сніжними – що тобі на хуторі біля Диканьки, – із задоволенням згадував Йосипович. – Ідеш, а сніг під ногами від морозцю поскрипує. А які пироги та паски випікали під Новий рік! Холодцю розливали по 20 – 30 тарілок. А він – прозорий-прозорий. Із хрінком, заправлений бордовим буряковим соком – смакота!
Нашу машину трясло, раз-по-раз на шляху з’являлися ями, залиті водою. Я уявляла, як шестеро хутірських дітей щодня долали пішки (серед них і першокласники) п’ять кілометрів до найближчої школи. Це сьогодні Федір Киряков машиною возить на заняття свою внучку-семикласницю. Тоді, у 2001-му, такої можливості не було: тільки-но переїхали з Арциза на голе, по суті, місце. Будувалися. Обробляли землю. Брали кредити. Чотирьох своїх дітей ростили. І все це – в умовах нестабільності.
На хуторі тоді шість дворів було. У них, крім Семена Реу, – літні хворі люди.
– Якби не ми, – говорить Федір, – не знаю, як би вони й жили. Ми привозили їм продукти, крамниці ж на хуторі немає, а найближча – за п’ять кілометрів. І по хозяйству поралися. Але сьогодні нікого з них вже немає серед нас. Останнім з почестями поховали шанованого чоловіка, учасника бойових дій у Великій Вітчизняній війні Федосія Потаповича Краштапука.
Треба відзначити, що цвинтар на хуторі доглянутий. На поминки колишні його жителі, що роз’їхалися хто куди після втрати роботи, навідуються і упорядковують могили близьких людей. Засмучені ходять колись довгою, майже на кілометр, вулицею, а нині – тут лише чотири оселі. І дякують родинам Кирякових і Реу вже за одне те, що своїм перебуванням тут, у Новомирному, продовжують життя рідного хутора, у якому чотири двори мають свою нумерацію, а вулицю названо – Федосіївською, на спомин про Федосія Краштапука. Можливо, усе це й виглядає майже парадоксально, але саме збереження вулиці і дозволило Киряковим робити проект на спорудження свого будинку.
У Новомирному зупинилися біля будинку Реу, поспілкувалися з господарями, зробили знімки і рушили до садиби Кирякових. Її знайти легко – за гніздом лелеки на високому залізобетонному стовпі, символом спокою і достатку. Господиня – миловида, із соромливою усмішкою жінка запросила до будинку – великого, добротного, з любов’ю руками самого Федора побудованого. У ньому все випромінювало умиротворення. І лише непосидюча п’ятирічна з довгими кісками Віка порушила ці ритми, нікого, втім, не стомлюючи своїми нескінченними запитаннями упереміш з розповіддю про тата й маму, старшу сестричку, про любу бабусю Таню, з якою вони зараз вирізають із картону і паперу різні іграшки на ялинку. А ще про те, що наступного року вона піде до першого класу, і дідусь Федя теж возитиме її до школи на машині.
Взагалі на традиційного дідуся Федір ну зовсім не схожий. Моложаве обличчя, живі чорні очі, швидка хода, одягнений у коротку шкіряну куртку – виглядає десь так на сорок. Хоча Федір і Семен – цей сивоволосий богатир – однолітки, їм по 55 років. Саме 1 січня рідні та близькі вітали Федора із цією датою.
Про що лише не говорили ми за столом, накритим привітною господинею. Про фермерство і державу, що незаслужено обділяє селянина своєю увагою та підтримкою. Про ціни, за якими не вгнатися. Про можливі нововведення в системі освіти. «Що ж виходить? – обурюються дружно. – Якщо в батьків немає коштів на навчання своїх дітей у старших класах, отже, вони залишаться без загальної середньої освіти?! І куди їм після цього? А діти без майбутнього – вважай, держави немає». Не дивно, що за таких перспектив подружжя Реу навіть подумують залишити хутір. Але будинок все-таки підремонтували.
А от Федір за будь-яких обставин з Новомирного виїжджати не збирається. «Яка різниця, якщо побут нормально налагоджений, де жити?» – ставить однозначно для себе вирішене питання Федір. І звернувся до мене:
– Ви б писали побільше про таких, як ми. І на хуторах же люди живуть. Працюють, землею займаються, податки державі платять, економіку її підтримують. То ж Кирякови звідси – нікуди. Та й лелеки сюди навесні прилітають, як же вони без нас?
Ми вже сідали до машини, коли підійшла маленька Віка, подала мені велику й дуже гарну, вирізану з білого паперу сніжинку.
– Це Вам мій подарунок на Новий рік, – посміхаючись, сказала дівчинка. – Бажаю Вам здоров’я та щастя.
– Спасибі тобі, Вікочко! З Новим роком, великі й маленькі новомирнівці! Живіть щасливо!
