Нагородження відзнакою Одеської обласної ради Веселокутського сільського голову Івана Івановича Штирбулова збентежило. Він і сьогодні зазнає якоїсь ніяковості перед своїми колегами, вважаючи, що кожен із них гідний такої високої оцінки своєї роботи.
– При нинішніх бюджетах, – пояснює, – особливо не розженешся. Тримаємося найчастіше на самому ентузіазмі.
Але коли це так – високий, отже, авторитет Штирбулова у громаді: творити добрі справи при гострому дефіциті коштів – уміти треба. Наскільки простіше було працювати його попередникові в умовах тісних ділових зв’язків з командуванням дислокованої тоді на території сільської ради військової частини. Багато проблем із її шефською допомогою вирішувалися швидко й без втрат для місцевого бюджету.
Штирбулов же опинився в епіцентрі проблем, породжених саме ліквідацією військової частини. Валилися плани та світлі надії Веселого Кута, що доти розквітав і успішно розвивався. Багато які жителі опинилися без роботи й можливості працевлаштуватися на місці. Нестерпно було спостерігати, як грабується й руйнується все, що ще вчора було упорядкованим гарнізоном і житловим містечком: «з м’ясом» виривалися вікна, двері, батареї, труби, валилися цегляні простінки. Не пощадили навіть після недавнього дорогого євроремонту їдальню. Звертання сільради до різних вищих інстанцій були марні. А пізніше й зовсім з’ясувалося: третина села належить не до Арцизького, а до Тарутинського району. Не допомогла й спроба втручання представників Генштабу.
Військовики пішли геть, покинувши, по суті, напризволяще всю інфраструктуру збереженої частини житлового містечка, заручниками чого опинилися колишні військовослужбовці, що залишилися в ньому жити. При передаванні містечка сільраді було обіцяно профінансувати з обласного бюджету дев’ять об’єктів. Зокрема – енергопостачання, водопостачання, освітлення. Однак кошти так і не надійшли. Проблем же побільшало. Треба було негайно вирішувати питання з водою. На той момент вона подавалася дві години на добу. Ось коли повною мірою виявилася чудова здатність Штирбулова домовлятися з людьми. Проблему впорали самі, перемістивши свердловину на підвищене місце.
– На жаль, у нас часто так буває, коли при розробці важливих проектів про механізм їх перетворення в життя забувають, – не без прикрості зазначив Штирбулов. – Так було й при реформуванні сільського господарства.
Після ліквідації радгоспу «Першотравневий» Веселокутській сільській раді не було передано жодної одиниці техніки, хоча в господарстві були кран, екскаватор, трактори, такі потрібні громаді для виживання в нових умовах. Але техніка пішла під розпаювання, і люди належне їм брали, розбирали й здавали на металобрухт. А шкода. Була б техніка – питання зі створенням комунального підприємства було б вирішене ще тоді. Не почули.
От в умовах повної відсутності техніки й працює вже друге скликання Штирбулов, користуючись підтримкою фермерів. Спільними зусиллями практично вирішили питання з водопостачанням. А років зо три тому виготовили проектно-кошторисну документацію на капітальний ремонт нового водопроводу з допомогою сільгосптоваровиробників, що створили свій фонд за рахунок десятигривневих внесків за кожен орендований гектар землі. Завдяки фонду допомагають школі, дитячому садку, якому недавно купили електроплиту, проводять освітлення, купують насоси. Торік, завдяки наполегливості депутата облради Ігната Васильовича Братінова, на капремонт водопровідної мережі (її довжина 2,6 км) було виділено кошти з обласного бюджету. Тож роботу проведено велику. Але належить іще встановити водонапірну башту в житловому містечку й по можливості – з’єднати із сільською мережею. У цьому разі, навіть якщо насос вийде з ладу, люди без води не залишаться. Гроші будуть потрібні чималі – тисяч 150-180 гривень. Обіцяли допомогти. Уже й експертизу проекту пройшли. Але запровадження нових тарифів запотребувало й нової документації.
– Прикро, звичайно, – говорить Іван Іванович. – Але нічого. Впораємося. І комунальне підприємство неодмінно створимо, щоб послуги населенню надавало, усувало пориви у водогінній мережі, дороги від снігу очищало. А поки що вдаємося до допомоги небайдужих людей. Цієї зими, наприклад, село звільняв від снігу фермер Олександр Кимпицький, а дорогу від Рощі до Веселого Кута довжиною 10 кілометрів – Ігор Галкін. Обидва – своєю технікою. Скажу, що дух єднання в селі міцний.
Особливо він був відчутний у дні торішньої вересневої стихії, коли вода, що прийшла по рощанській балці, вмить переповнила ставок, промчала поверх дамби і, змивши кубів із 30 бетону, далі розділилася на два ревучі потоки, один з яких увірвався в село. А наступного дня вода прийшла ще й з іншого боку, заливши дві вулиці – Перемоги й Надрічкову. Іван Іванович і сам тоді свою невидющу матір підняв на горище будинку. У ті дні чітко працював принцип «один за всіх, усі – за одного».
Мова про відсутність у селі дренажної системи йшла давно. Самотужки таку програму не впорати. Штирбулов цілком згоден із Березинським селищним головою Федором Федоровичем Желясковим: вирішуватися проблема має на державному рівні. Цього й мають намір спільно домагатися.
Я помітила: у розмові Іван Іванович дуже часто вимовляв ці слова – разом, спільно. І не випадково. Тільки так і можна чогось домогтися. Спільно слід завершити програму вуличного освітлення, розв’язати питання з опалювальною системою у школі й капітального ремонту ФАПу, огородити цвинтар і ще багато чого іншого зробити.
– Цей рік дуже складний. Але ми до всього готові. Оптимізму не втрачаємо й дуже сподіваємося, що реформа місцевого самоврядування принесе громаді користь, – сказав на завершення нашої розмови Штирбулов.
На цій його акордній фразі можна було ставити крапку в нашій бесіді. Але я запитала:
– А Ви посивіли, Іване Івановичу. Коли встигли?
– За три дні, – відразу відповів він. – Це коли напередодні храмового свята згорів насос, а новий разом із трубами при опусканні зірвався вниз. Уявляєте мій стан?
Секретар сільради Анастасія Олександрівна Лицкан – вірний соратник голови, – коли Штирбулов на хвилину вийшов, підтвердила:
– Ситуація була дуже складна. Іван Іванович обдзвонював усіх у пошуках пристрою, здатного підняти насос. Але грошей за нього запитували стільки, що у нас їх і близько не було. «Кішку» виготовили самі. Був момент, коли підняли зовсім близько, і всі вже раділи, але він раптом зривається й знову падає вниз. От за ці три дні Іван Іванович і посивів. І серденько потім підліковував. Неймовірно відповідальний він чоловік, надто близько все приймає до серця. Але іншим він бути просто не вміє.
