Напередодні 70-ї річниці Великої Перемоги наше суспільство висловлює свою вдячність людям, які пройшли крізь жахливі випробування, людям героїчної долі, які присвятили своє життя безустанній праці на благо Батьківщини.
До плеяди цього покоління належить і ветеран Збройних сил, фронтовик, полковник у відставці Віталій Васильович Ларіонов, який цими днями відзначив своє 90-річчя.
Міркуючи про прожите, він говорить, що немає більшого щастя, ніж бачити онуків, які ствердилися у своїй життєвій позиції, радісні очі правнуків, які з задоволенням приміряють військовий кашкет прадіда – артилериста.
Уже з перших хвилин знайомства з Віталієм Васильовичем, відчувши його міцне рукостискання й почувши твердий командирський голос, розумієш: гвардійський гарт – це на все життя.
Будучи парубком, Віталій Васильович одержав направлення старшим групи на копальню з видобутку свинцевої руди в Киргизії. Тут, під час практики, 16 серпня 1942 року, його й призвали до армії. Включили в команду для відправлення на навчання. Так він опинився в Орловському військовому училищі, яке в той час перебувало в Чарджоу. Тут готували стрільців, кулеметників і мінометників. Освічений юнак потрапив у мінометники. Курс спочатку налічував півтори тисячі чоловік. Закінчили ж навчання лише 140. Відсівалися люди з різних причин. Багатьох направили на фронт, під Сталінград. У березні 1943 року курсанти склали державні іспити. Очікували наказу про призначення в діючу армію. Але Батьківщина завважила за потрібне продовжити їхню військову освіту. Так Віталій Васильович знову став курсантом. Цього разу Гомельського військового училища, евакуйованого в місто Кіркі (Туркменістан).
– Випустили нас наприкінці грудня 1943 року із присвоєнням військового звання молодший лейтенант, – згадує ветеран. – Потрапив я за розподілом на 3-й Український фронт, до 195-ї стрілецької Червонопрапорної Новомосковської дивізії, в 604-й стрілецький полк. Бойове хрещення одержав під районним центром Софіївка Дніпропетровської області. Там довго стояла оборона. А в січні 1944 року почався наступ. До цього часу вже був виданий наказ Верховного Головнокомандувача про те, що фахівці-офіцери повинні використовуватися тільки за здобутою військовою спеціальністю. До цього наказу й льотчики, і зв’язківці, і артилеристи часто потрапляли в піхоту.
Так і провоював Віталій Васильович у своєму полку на посаді командира мінометного взводу аж до закінчення війни й розформування.
За Софіївкою були Кривий Ріг, потім Казанка Миколаївської області, Новий Буг… Далі почалося визволення Одеської області. Під Роздільною й Кучурганом точилися затяті бої. Весна 44-го року видалася дуже рання. Бездоріжжя почалося фактично із середини зими. Важка техніка, навіть танки, буквально грузнула в багні. Ось тут і виручила випробувана тяглова сила – коні, воли з візками. Та й бійцям довелося нелегко. Адже боєприпаси, стволи й мінометні плити часто доводилося нести, як то кажуть, на плечах.
– До квітня 44-го ми підійшли до Дністра в районі Слободзеї й Тирасполя, – продовжує ветеран. – І тут знову доля або військове щастя вберегли мене від трагедії. Справа в тому, що фронтовики під час артобстрілу навчилися розпізнавати «свій» снаряд за звуком іще під час підльоту. Цього ж разу вибух снаряда ворога відбувся раптово. Як видно, він зачепив гілки або проводи й вибухнув у повітрі. Обслуга постраждала. Був убитий сержант, поранені бійці, а мені важка гілка влучила в бік, навіть зітхнути протягом двох тижнів було важко. Що й казати, непередбачений випадок. На війні так буває.
У плині бойових дій я пройшов зі своїми мінометниками по суті всю правобережну Україну від Дніпра, а під час Яссько-Кишинівської операції – до західного кордону Молдавії. А потім вступили в Румунію. Мені присвоїли звання лейтенанта.
Закінчився ж мій бойовий шлях у Болгарії, під населеним пунктом Нова Загора, у складі 37-ї окремої армії під командуванням Сергія Бірюзова. І зараз у Тирасполі стоїть обеліск на спомин про її воїнів.
Перед Віталієм Васильовичем після Перемоги постала дилема: що робити? Багато товаришів по службі демобілізувалися. Десь піддався загальному настрою, теж написав рапорт.
– Мудрим у мене був командир полку майор Банников. Душевно поговорив зі мною, обрисував перспективу, відзначив мій придбаний у боях досвід, сказав, що хтось же повинен захищати Батьківщину, – продовжує Віталій Васильович.
Так і залишився служити. Одержав направлення до Миколаєва, у 188-му стрілецьку дивізію, на посаду командира мінометної роти. Зрозумів, що потрібно підвищувати свою майстерність. Навчався в Одесі на курсах удосконалення офіцерського складу. І знову одержав направлення до Миколаєва, де йому довелося служити в прославленій 34-й механізованої дивізії.
До речі, офіцерські курси в Одесі докорінно змінили долю молодого офіцера. Віталій Васильович згадує, як у липні 1948 року із друзями – однокурсниками вирішили познайомитися зі студентками з медінституту. Сподобалася тоді чорнявенька дівчина, запропонував зустрічатися, але вона чесно зізналася, що є в неї хлопець, теж військовий. Тут уже чоловіча солідарність не дозволила заважати закоханим. А її подруга запропонувала познайомитися із прекрасною дівчиною, одеситкою Раєчкою, яка жила з батьками. Вона була тоді вже на четвертому курсі. Думали спочатку просто «дружити», а виявилося... Але Віталій Васильович вирішив усе-таки перевірити почуття подруги. Вона була на практиці в Кодимі. Приїхав до неї, повідомив, що одержав направлення на Далекий Схід. На це вона розважливо сказала, що спочатку треба закінчити інститут, а в майбутньому згодна їхати з Віталієм хоч на край світу. Довелося зізнатися, що пожартував, за що й одержав слушний наганяй від судженої.
Знову йому випало зустрітися з Раєю лише на Новий, 1949 рік. Приїхав до неї в Одесу. Прогулюючись по засніжених вулицях, запропонував одружитися. Потім жартував, що недовго вмовляв наречену, лише один квартал.
– Так і прожили разом 52 роки, 8 місяців і 2 дні, – говорить ювіляр. – Помотатися довелося по гарнізонах. Справедливості заради скажу, що здебільшого – «на півднях», у Миколаєві, у Молдавії, у Закарпатті, трохи в Угорщині. Раїса Данилівна була, як говорять у народі, лікарем від Бога. Виростили сина, одержали невістку Оленочку, онучку Віточку, онука Владислава, ось уже п’ять років виповнилося правнукові Вадиму. От тільки пішли передчасно з життя дружина й син. Онуки стали професійними лікарями. Ветеран упевнений, що й правнуки Вадим і Віталій теж підуть по медичній стежині.
Не приховує Віталій Васильович, що після служби в армії йому довелося довго помотатися, поки не одержав нормальне житло. Навіть мусив іти на компроміс, попрацювати тривалий час на громадських засадах. Зате показав він себе з позитивного боку перед ЖЕКівським начальством. Згадує, що цілу революцію в організації обліку довелося зробити.
Благо, керівництво підтримало, що вплинуло й на подальше працевлаштування.
До речі, цей досвід роботи громадським працівником позитивно вплинув і на діяльність уже в якості активіста ветеранського руху. Віталій Васильович кілька років був заступником голови первинної ветеранської організації. І зараз він не стоїть осторонь від справ. Виконує доручення, із задоволенням спілкується з однолітками – ветеранами. А вже про політику порозмірковувати – тут він дасть фору багатьом.
Із задоволенням приєднуємося до численних поздоровлень на Вашу адресу, шановний Віталію Васильовичу! Здоров’я Вам і довголіття на радість онукам і правнукам! З ювілеєм!
