В свої 25 років учаснику антитерористичної операції на сході України Вадиму Яструбу вже довелося побачити десятки поранених і вбитих. Він щодня мусив дивитися на страждання мирного населення, на біль та розпач жінок, дітей, людей похилого віку…
На передову хлопець потрапив за мобілізацією. Отримавши повістку з райвійськкомату, без вагань наступного дня вирушив до призовної дільниці і разом з іншими чоловіками був направлений на військове навчання. Згодом Вадим потрапив у самісіньке пекло війни – до Луганської області. Батькам про це не говорив. Не хотів, щоб вони переживали. У коротких телефонних розмовах намагався бути веселим і все розпитував, як там поживає старший брат – інвалід дитинства, як друзі, сусіди, що нового у рідному селі Перехрестовому.
Зараз боєць у відпустці. Командир батальйону наполіг, аби хлопець вчасно здав сесію та державні екзамени. Професія суднового механіка, яку Вадим опановує заочно в Одеському морському коледжі технічного флоту, неодмінно стане в пригоді йому в мирному житті. До того ж по закінченні навчання бійцеві присвоять військове звання молодшого лейтенанта. Тож за півтора місяці відпустки він має зробити все, аби отримати диплом і знову повернутися на передову.
Ми познайомилися з В. Яструбом у районному Будинку культури, під час святкування річниці виведення радянських військ із Афганістану. Серед тих, хто сьогодні мобілізований до українського війська з Фрунзівського району та зараз перебуває у відпустці, він один зміг прийти на урочистості. Треба було бачити, як Вадим радів виступам своїх земляків, особливо коли на сцену вийшли перехрестівські аматори. Він підспівував їхнім запальним композиціям і аплодував так, що аж долоні горіли. Йому хотілося, аби цей концерт тривав якомога довше – стільки радості і щастя принесли йому ті півтори години.
А потім люди підходили до нього, щоб потиснути руку і подякувати за мужність. Хлопець дуже комунікабельний, тож радо спілкувався з усіма. Але про те, що довелося пережити на сході України, розповідає неохоче.
– Головне, аби скоріше закінчилась війна, – переводить він бесіду в інше русло. – Хочу вже влаштуватися на нормальну роботу, щоб допомагати батькам. Моя матуся Надія Іванівна – домогосподарка, батько Микола Федорович трудиться лише сезонно. Нелегко їм без мене…
– А не страшно тобі, Вадику, коли свистять кулі чи розриваються гранати? – запитує жінка із натовпу.
– Страшно. Дуже страшно. Не раз, припавши до землі, гаряче молився Богу. Там, на фронті, нічого не боятися можуть лише психічно хворі люди. Бувало, що доволі молоді чоловіки вмить сивіли від пережитого.
– Ти скажи нам, як держава забезпечує українське військо!? Що дала особисто тобі? – спитав дебелий дядько.
– Знаєте, нині на державу сподіватися не треба, не ті зараз часи, – відрубав В. Яструб. – В країні війна, тож очікувати, що бійці будуть «у шоколаді», не варто. Натомість я радію змінам у свідомості звичайних громадян. Люди об’єднуються у волонтерський рух і надають таку величезну підтримку українському війську, що це зворушує до сліз. Ось погляньте: весь одяг і взуття на мені – від волонтерів та односельців. З батьківщини мені надсилали персональні посилки з продуктами, а ще теплі листи й малюнки від школярів. Перехрестівська сільська рада виділила півтори тисячі гривень матеріальної допомоги, в Одесі за мною зберігаються робоче місце та заробітна плата. Тож гріх скаржитися.
– Вадиме, а як до вас ставляться місцеві жителі там, у Луганській області? Показували по телевізору, що іноді вони не надто привітні… – поцікавився чоловік у камуфляжній формі.
– Люди різні є. Але геть зневажливого ставлення я там не зустрічав. Та коли вирушив у відпустку і дістався на мирну територію в Харківській області, одна жінка, презирливо поглянувши на мій формений одяг, плюнула в лице. Від болю я аж заплакав. Хіба я зробив щось не так?
– Ти молодець, брате! І живеш ти правильно. Тобою треба пишатися! – сказав один із запрошених на свято воїнів-інтернаціоналістів і поплескав хлопця по плечі. – Колись в Афгані ми теж пережили біль, страх, приниження… Про це я зараз розповім тобі – ходімо з нами до столу!
Ми затримали Вадима Яструба на мить, аби зробити знімок для газети. Запитали, скільки він ще буде у відпустці.
– Вже збираюся, зовсім скоро їду на схід. Мама каже, що не випустить навіть з хати. Але я не можу залишитися, хоч і батьків з братом шкода. Мене ж там чекають побратими, та й комбат ручався, що я неодмінно повернуся на передову. Я не можу їх підвести.
Ось такий він, герой нашого часу. Простий, відкритий, звичайний сільський хлопчина. Коли в країну прийшла біда, Вадим не заховався у льоху, не став за плечима тата чи мами – так, як це роблять багато його однолітків. А як настане мир, він не опускатиме очі перед земляками. Бо мав мужність залишити сім’ю, роботу, навчання та, взявши до рук зброю, стати в один ряд зі справжнім синами України. На такий вчинок здатен не кожен.
