Це були 70-ті роки минулого століття. Середня загальноосвітня школа. Урок музики. Він увійшов до класу – високий, блакитноокий, підтягнутий, з акуратною стрижкою. Справив сильне враження.
В одній руці у нього була груба тека з нотами й піснями, а в другій – баян. Він сів на стілець, розправив інструмент, і клас залився музикою.
На баяні Віктор Васильович Прохоров грав потрясно. Кожен урок ми з ентузіазмом розучували нову пісню. Я навіть завів особливий зошит для пісень. Удома акуратно переносив нашвидкуруч записані на уроці тексти. Очевидно, таким чином виражав своє ставлення до нього. Недаремно психологія стверджує, що діти спочатку мають полюбити викладача, тоді й предмет буде улюбленим.
Він ніколи не підвищував голос на уроках. Звучали тільки музика та пісні. Деякі з них пам’ятаю досі.
Смішно згадувати, але вчителі інших дисциплін писали в моєму щоденнику: «Шановні батьки, ваш син співає на уроках. Вживіть заходів!» Заходів вживали, але я й далі співав. Усі дисципліни обрамлялися звуками.
Після уроку ми з нетерпінням заглядали у свої щоденники. Ще одна його цікава риса – підпис. Вона була особливою – зі скрипковим ключем. Ми постійно сперечалися: у кого гарніший або більший ключ.
У п’ятому класі на уроках мови й літератури в межах соцопитування про майбутню професію я написав, що стану вчителем музики! Слова, як відомо, при великому бажанні матеріалізуються. Я справді ним став.
Нескінченно вдячний долі за ту зустріч – упевнений, не випадкову. Через десятиліття ми знову разом. Я давно не учень. Він, як і колись, – підтягнутий, обов’язковий, пунктуальний. З тим же творчим запалом уже понад тридцять років упевнено керує Одеською дитячою музичною школою № 6, у якій хороший, дружний колектив. За самовіддану багаторічну працю він нагороджений відзнакою міського голови «Трудова слава» та іншими почесними відзнаками.
А на документах, як колись у моєму щоденнику, красується його особистий підпис. Зі скрипковим ключем.
