Герой Радянського Союзу Михайло Васильович Щенников не був привітний до журналістів, але для мене чомусь зробив виняток і погодився на бесіду.
Про свої бойові подвиги розповідав коротко, а от про друзів-товаришів – докладно, з теплотою. Розповів і про курйозні випадки, які траплялися в його фронтових, наповнених і радощами, і прикрощами буднях.
– Одного разу повернулися з бойового завдання. Відбомбилися прицільно, розраховували відпочити, а тут знову команда на виліт. І повів я свою штурмову ланку до залізничної станції, куди почали прибувати ешелони з танками, гарматами та німцями. Вдало вийшли на ціль і бомбанули так, що станція перетворилася на величезне палаюче багаття. З гарним настроєм узяли курс на рідний аеродром.
Уже починало вечоріти, коли наші штурмовики зайшли на посадку. Благополучно приземлилися, повітали один одного з безвтратним поверненням і заспішили до їдальні. Приходимо, а там нікого й нічого, як виметено. Звідкись з’явився з ознаками першого сну черговий.
– Де вечеря? – запитую.
А він руками розводить, мимрить:
– Так я ж не знаю, ніхто нічого не сказав.
Мене як прорвало, почав висловлюватися не по-статутному, зажадав усіляких там начпродів, постачальників, нач’їдальні. Але бачу – даремно нерви витрачаю. І не знайшов нічого кращого як пальнути по казанах. Попробивали кулі дірки в металі…
Сергій Михайлович прикрив очі, потім махнув рукою й з жалем вимовив:
– Отож, не стримався. Молодий був, гарячий. А на ранок скандал – сніданок треба готувати, а казани-то діряві. Дійшло до комполку. Мене – на килим… Загалом, відійду від подробиць, а ти щоб знав, чому я тобі цю байку розповідаю. Справа в тому, що впритул перед цією дурною стріляниною мені повідомили, що я представлений до другої Золотої Зірки Героя. І виявилося, що я «розстріляв» власноручно не тільки казани, а й це представлення. Не пробачило мені начальство ту дурну витівку. Але втім про неї довідалася мало не вся фронтова авіація. Тож, брате, на фронті всіляке бувало.
