Від центру Павлівки дісталася до будинку Віталія і Тетяни Сердюченків. Будівля нова, на пагорбі окремо стоїть.
Щойно хвіртку відчинила, заходилася гавкотом у будці дрібна дворняжка. І відразу у дверному прорізі з’явилася симпатична темноволоса жінка, як на мене – років із 29-30. Пізніше з’ясувалося, я на десяток років не вгадала. З веранди ввійшли до кухні – світлої, просторої й напрочуд привітної, як сама господиня. З інших дверей «викотилася кулька» – премила, усміхнена, в широкому комбінезончику Карлсона, чорноока істота – Давидко. У свої рік і 5 місяців він уже вмикає телевізор і жваво реагує на епізоди відеокіно із сімейного архіву, особливо зі своєю участю.
Познайомилися Тетяна з Віталієм на Вербну неділю в Одесі. Тетяна вчилася в медучилищі, Віталій – у політехнічному інституті. За півтора року одружилися, міцно осіли в Павлівці, визначилися з роботою: вона – в жіночій консультації поліклініки, він – на підстанції, інженер релейної служби. І з кожним роком їхня родина ставала на одну людинку більшою.
Мені, на жаль, не вдалося побачитися ані з 16-річним Андрієм, ані з 15-річним Сашком, ані з усіма любимою єдиною дівчинкою в цьому хлопчачому царстві першокласницею Катрусею. Вони були у школі, а чотирирічний Богданчик – у дитячому садку. Познайомилася лише з 9-річним Даньком. Повернувшись зі школи, він стрімко вбіг на кухню, де Тетяна частувала мене запашним чаєм із липи й материнки, запустив руку до вази з печивом і, підхопивши теку з нотами, поспішив на маршрутку: квапився до Арциза, в музичну школу, де опановує гру на баяні. Як свого часу тато і старші брати, що закінчили її з відзнакою. Але тато до всього ще опанував самотужки гру на гітарі, чим захопив Андрія. І тепер вони разом грають і співають, чимало тішачи маму. А оце скоро вони всією родиною вирушать у чергову цікаву поїздку до Ізмаїла, на фестиваль «Батьки й сини». Упевнена, що їм удасться підтвердити статус родини Сердюченків як творчої, дружної, згуртованої. А ще й працьовитої. Живності на госпдворі, щоправда, немає. Категорично відгородивши від цього клопоту Тетяну, Віталій дав їй можливість максимально займатися дітьми. А вони в усьому допомагають мамі. Прибирання кімнат (а їх сім), ванни, веранди, ранкове розпалювання печі – за ними. Город, від саджання до збирання, теж.
Тетяна в багатодітності родини особливих труднощів не вбачає. Головне – все впорядкувати.
Слухати Тетяну було дуже цікаво. Епізодів купа, і дуже багатозначних. Мене схвилювала розповідь про те, як Андрій узяв гітару та пішов провідати розбитого паралічем свого вчителя з музики. Грав, тихо співав, а вчитель безмовно слухав і плакав. А виявилося, це був передостанній день його життя… І про те, як Віталій відклав поїздку всією родиною до Києва через погане самопочуття Тетяни, а без неї завважив це турне за пусту справу. І про те, як, збираючись на відпочинок до моря, він наполіг, щоб путівка неодмінно була з харчуванням: Тетяна мала відпочити від кухні. А ще – які чудові в неї й Віталіка батьки…
– Знаєте, – сказала, посміхаючись, Тетяна, – а я ж можу про свою родину розповідати нескінченно. Між іншим, ще в дитинстві всім казала, що у мене буде велика родина і що жити я буду у своєму просторому й гарному будинку. Мої мрії збулися, і я щаслива. А ось тепер відповім на ваше запитання, чи легко бути багатодітною матір’ю. Легко! Якщо любиш…
