Війну Антон Спиридонович Васильєв, ветеран Великої Вітчизняної, захисник Сталінграда, визволитель України, кадровий військовий, закінчив у Берліні, де разом з іншими переможцями з радістю почув залпи вже мирної канонади. Сьогодні дев’яностошестирічний одесит – активний член міської Ради ветеранів, продовжує викладати у вузі й виховує двох правнуків.
Його доля, біографія – воістину одна з цеглинок фундаменту радянської епохи. Ніхто не запитував, а хочеш чи можеш воювати. Він пішов на фронт одним із перших. Уже під час бойових дій закінчив прискорені курси підготовки командирів-артилеристів у Харкові, де потім здобув вищу освіту. У
1941-му йому довірили командувати мінометним батальйоном. На ньому лежала відповідальність за сімсот життів. У розпорядженні підрозділу було тридцять шість 82-міліметрових мінометів. Батальйон під командуванням лейтенанта Васильєва був на передовій від перших днів Сталінградської битви. Сім місяців відступу й оборони. Жорстоке, по суті, винищування живої сили з повітря. Що могли протиставити червоноармійці в обмотках, з амуніцією на єдиній тяговій силі – конях, постійним килимовим бомбуванням фашистів?
– Німецькі літаки літали так низько, що іноді здавалося, буцімто вони зачіпали наші голови й підводи. Сховатися було ніде, зокрема й від палючого сонця. Ще були постійні артобстріли. Земля в тих місцях, навіть улітку, така тверда, що саперна лопатка її не пробивала. Обкопатися не могли. Камені летіли в солдатів і офіцерів, завдаючи додаткових ран. Це був нерівний бій. Не злічити, скільки полягло наших хлопців, – зі слізьми на очах згадує ветеран.
Але вони вистояли. Перейшли в наступ і перемогли. Антону Спиридоновичу випало також відновлювати після війни зруйнований Сталінград.
Незважаючи на наслідки численних поранень, він і донині працює в Академії будівництва й архітектури, на кафедрі теплогазопостачання. І часто на прохання студентів розповідає про правду тієї війни.
– Я їм кажу, що війна – це дуже погана справа, і вона не мусить повторитися. Ми пережили – з нас досить. А майбутні покоління мають радіти щасливому життю. І вони мене дуже уважно слухають, – стверджує ветеран.
