У своїй статті «Списано з моря» («ОВ», 23 вересня 2014 р.) я розповів про ювілейну книжку стармеха Чорноморського морського пароплавства Аркадія Хасіна, який силою природженого літературного хисту і любові до флоту став письменником-мариністом.
Віддзвеніли вітальні тости на презентації його 25-ї за ліком книжки оповідань «Порт приписки – Одеса». І він виїхав до Німеччини, яка сьогодні стала місцем його проживання.
Перед від'їздом удалося зустрітися з Аркадієм Йосиповичем. Чи не втомилася його рука тримати творче перо?
– Планів багато, але ділитися відразу всіма не буду, оскільки забобонний. Скажу, що є робоча назва задуманої збірки новел. Вона відтворює фразу, з якою звертається в ефір капітан, якщо судну потрібна допомога: «Усім, хто мене чує, прийом». Не було випадку, щоб хтось не відгукнувся! Звідки матеріал, теми? Як то кажуть, сам із себе дивуюся, що пам'ятаю стільки нерозказаних сюжетів, історій, незвичайних випадків. Вони просяться на папір. Вистачило б сил. Ну і грошей – теж!
Сьогодні знайти кошти на видання книжки не менш складно, ніж її написати. Один із шанувальників творчості Хасіна на презентації запропонував надрукувати двотомник його оповідань. Навіть створено фонд для накопичення потрібної суми. Але за фактом друкарські роботи щодо «Порту приписки» оплатив син А. Хасіна Ігор, тепер капітан далекого плавання. І тираж 100 примірників видається подарунковим – для знайомих і родичів.
Історії, розказані автором, не вигадані. Для їх передання йому не потрібні складні метафори, химерні синтаксичні конструкції. Простий оповідальний стиль тільки посилює переконливість сказаного, перетворює спогади на своєрідний літопис морського життя.
– Я пишу, бо совісно мовчати. Подивіться: сухопутні держави Чехія, Словаччина, Угорщина мають свої судна, орендують порти на Заході. Неабиякий флот має континентальна Монголія, морською державою стає Молдова. А рідне ЧМП розкрадене, і ренесансу не передбачається. Обіцянки політиків про його відродження – блеф передвиборної самореклами. Хто ще може розповісти правду про минуле, якщо не ми, старожили флоту? – говорить А. Хасін.
Перш ніж здобути літературне визнання, він багато років віддав флотові. Кілька випадків з його життя дають уявлення, звідки беруться такі цікаві оповідання, повні доброти й мудрості.
У 1946 році Хасін через брак візи погодився на роботу в каботажі на пароплаві «Курск». І не за гроші, а за флотський пайок, – аби тільки служити на морі!
– Нас годували на три рублі в день, – говорить Хасін. – Як ділити добові півкіла хліба, отриманого за карткою, кожен думав сам. На сніданок був окріп і шматочок цукру. На обід – ріденький суп із крупи, на вечерю – те, що залишалося від обіду.
Кочегари тоді працювали по 12 годин. Жили в кубриках усіма вахтами по 10-12 чоловік: матроси під півбаком, машинна команда – кочегари й машиністи – на кормі. Ліжка стояли у два-три яруси. Пароплав був повен гризунів. Щоб уберегти від них хліб, окраєць підвішували в мішечках під стелею. Але пацюки, щоб дотягнутися до їжі, умудрялися ставати по троє один одному на спини. Доводилося розганяти цю піраміду кинутим черевиком.
Досвіду в таких умовах молодий машиніст набирався швидко. Невдовзі він відчув, що перевершує в умінні працювати багатьох необкатаних випускників вищої морехідки. І зрозумів: треба доганяти науку, пропущену через війну, у вечірній школі на Канатній. Час був крутий. З таким же претендентом на атестат Женею Нехлюдовим на прізвисько Беня, що ганяв пари на портовому танкері «Бештау», молодому Хасіну довелося приструнити групку вечірників, які зривали уроки. Розбиралися в курилці. У підсумку дисципліну встановили. Потім вступ на третій курс Одеської середньої морехідки, далі – заочно – «вишка». Залишається тільки позаздрити такій цілеспрямованості та працездатності, оскільки класом самопідготовки за програмними предметами найчастіше для Хасіна було машинне відділення. Так само, як і місцем для виношування творчих задумів.
Тепер є час для викладу пережитого, систематизації своїх різноманітних вражень. Наприклад, про знайомство й роботу з таким видатним моряком, замолоду партизаном-підпільником в Усатівських катакомбах, потім матросом і капітаном ЧМП, Героєм Соціалістичної Праці Кімом Голубенком.
І про те, що ці два моряки, вже вийшовши на пенсію, сприяли зйомці такого кіношедевру режисера Джузеппе Торнаторе, як «Легенда про піаніста. 1900-й».
– Я зійшов на берег, – згадує А. Хасін. – Кім, який був капітаном на навчально-тренажерному судні «Лесозаводск», запросив мене стармехом.
Оклад був скромний, але в плані добавки до зарплати обнадіювало, що судно зафрахтувала італійська кінокомпанія. Чому оскарівський режисер обрав для зйомок саме це судно? Може, з патріотичних міркувань, оскільки теплохід був італійської побудови. Але скоріше через його добротність і комфортність. Там була простора кают-компанія з великими ілюмінаторами, гарна палуба. Трішки декору, і «Лесозаводск» став фешенебельним лайнером, яким йому належало бути за сценарієм. А сюжет полягав у тому, що кочегар підібрав у салоні немовля-підкидька, виростив його на судні. У хлопчика відкрився разючий талант піаніста-імпровізатора. Він ніколи не сходив з борту й загинув разом із пароплавом, коли настав час підірвати його на рейді. Цю роль виконував зоряний американський актор Тім Рот.
Загалом у знімальній групі було близько 50 чоловік. У лютому-березні 1998 року, коли над Одеською затокою задули сирі вітри, жителі півдня стали мерзнути.
– На судні замість головного двигуна було споруджено тренувальний басейн. І з механіки залишалося тільки два движки й два котли для опалення, – пояснює ситуацію А. Хасін. – До весни виділене на обігрів паливо закінчилося.
Режисер запитав, що можна зробити? Купити мазут, відповіли йому. Кінопродюсер зовсім по-одеськи запитав: «Скільки?».
Кім Голубенко викликав стармеха й дав розпорядження: «Виручай!». А. Хасін поїхав у нафтогавань.
– Там рядком стояли бензовози. І, як селяни на «Привозі» картоплю, так само продавали паливо. Мазут – приблизно по 300 гривень за тонну, – згадує він. – Повернувся, по дорозі прикинув суму. Торнаторе з Кімом гріються віскі в каюті. Я кажу: «12 тисяч!». Торнаторе без зайвого слова поліз у кишеню по портмоне. Так і зігріли італійців. І фільм вийшов чудовий.
Чи встигне старий моряк написати про це? Чи розмотає ланцюжок помічених ним випадковостей? Наприклад, що 13 січня 1964 року в Кадіській затоці затонув суховантаг ЧМП «Умань», а 13 січня 1972 року – на одеському рейсі – т/х «Моздок», буквально розрубаний навпіл болгарським танкером «Лом», що вдарив його в тумані. 13 ж січня 2012 року біля берегів Італії напоровся на риф круїзний лайнер «Коста Конкордія».
Задовго до згаданої катастрофи, але того ж дня, 13 січня, старший механік на т/х «Аркадий Гайдар» (ЧМП) Аркадій Хасін відмовився запускати двигун, щоб не виходити заради звіту в нічне море, заволочене непроглядним туманом. Можливо, завдяки цій принциповості були врятовані люди й судно.
Яким фактам він присвятить нові рядки? Що завважить необов'язковим? Бог дасть, довідаємося, коли він знову приїде до Одеси.
