Хочу звернутися до тих, хто ще не став фанатом секонд-хенду. Починаючи з 90-х років на нас полилася лавина вживаного одягу з усього світу. Спочатку його продавали на ринках, просто неба, де люди копирсалися у величезних купах, причому нерідко від цього товару йшов досить неприємний запах. Але людям зі злиденними доходами було не до ароматів – джинси, светри, футболки, спідниці за копійчаними цінами дуже виручали зубожіле населення. До того ж у кишенях поношених речей іноді знаходили дрібні грошові купюри, значки та інші «сувеніри».
Поступово торгівля секонд-хендом стала набувати цивілізованіших форм. І сьогодні вже існують цілі мережі крамниць, де торгують цим товаром («Сток», «Хумана» тощо). Акуратні крамниці з товаром, який сортується, проходить дезінфекцію й упаковується, поступово змінили ставлення до старих речей із-за кордону. До них стали заходити люди не тільки з низьким доходом. Проте в деяких із цих торговельних точок речі продають на вагу. Коли бачу крамницю, на вивісці якої красується напис «Речі для всієї родини з Австрії на вагу», якось робиться ніяково. Чи можна уявити собі подібну вивіску в одній з європейських країн? Та й саме по собі словосполучення «речі на вагу» звучить якось дико.
Мені здається, що багато хто зараз ходить до таких крамниць, як, наприклад, «Хумана», вже не так через те, що потрібні ті чи інші речі, як задля «спортивного інтересу». Або, може, і щоб позбутися стресу? Щось типу шопінг-терапії – копирсання у старих речах, пошуку чогось такого, чого сам не знаєш? Моя знайома, демонструючи мені чергову ганчірочку із цієї крамниці, щоразу каже, що класти речі вже нікуди, шафи забиті секондхендівським товаром. Придбана «нова» кофточка їй була абсолютно не потрібна, але утриматися від того, щоб викинути на покупку 50 гривень, не змогла. Мені здається, що це вже якась хвороба, типу алкогольної залежності. Люди хапають (особливо коли починається розпродаж) усіляке ганчір'я, яке взагалі-то не варте нічого, не помічаючи дір, плям, які вже неможливо нічим відіпрати. Окрема розмова про взуття. До речі, в «Хумані» воно аж ніяк не дешеве й до того ж рідко буває якісним. Я сама якось поласилася на зовні привабливі чобітки, які після першого ж у них виходу на вулицю просто розповзлися на очах. І зажадати повернення грошей за це барахло за законами «секонду» вже неможливо. Фактично 150 гривень були мною просто викинуті на смітник.
На мій погляд, небезпека подібних крамниць у тому, що вони, по суті, виманюють у людей гроші. Господарі цього бізнесу наварюють собі капітал на тому, що в Європі викидають або віддають задарма. Сьогодні, коли ми переживаємо чергове зубожіння й для багатьох людей навіть китайський новий товар (у «секонді» ж під виглядом товару з Європи нерідко продають поношені китайські речі) уже не по кишені, секонд-хенд – «чарівна паличка». Але, на мій погляд, найпевнішою річчю для держави було б налагодити власне виробництво якісного, недорогого одягу на вітчизняних фабриках, забезпечивши тим самим наших громадян і роботою, і новим сучасним ніким не ношеним досі одягом, а не мотлохом інколи двадцятирічної давнини.
