З Пантелієм Іллічем Куру, фермером із с. Красне, мені вдалося поговорити не відразу.
По-перше, він був зайнятий терміновим ремонтом двигуна очисної машини, а по-друге, просто не хотів вести бесіду.
– Я, – пояснив він, – дрібний фермер. Нічого цікавого. Краще пишіть про тих, хто без кредитів і боргів працює.
День, коли, піддавшись умовлянням знайомих, вирішив таки зайнятися землею, Куру не вважає світлим і райдужним. Тоді, ще відмовляючись, він вимовив слова, які вважає пророчими. А сказав він ось що: «Навіщо мені це? Щоб усе моє життя пішло на становлення фермерського господарства? Щоб потім передати його разом із моєю долею, якій не позаздриш, дітям? А їм воно треба?»
І все-таки, після довгих роздумів, погодився. З безвиході. 90-ті роки. Він і дружина – сільські вчителі. Обоє майже рік не одержують зарплату. Як жити? От і почав власну справу Пантелій Ілліч із батьківських вісьмох гектарів землі. Сьогодні обробляє 180 га. Важко. Але тепер, по закінченні багатьох років, облишити те, що стало частиною його життя, вже не вийде. Хоча працю дрібного фермера, як і раніше, вважає найтяжчою, і за це докоряє державі.
– ...Саме тому, що землі у мене мало, доводиться заощаджувати на чому тільки можна. Для мене все витратно. Міг купити нову техніку, але тоді б забракло коштів на весняні польові роботи. Отже, знову треба брати кредити. Операція ця не з приємних. Потребує купу паперів, звітів, де закуповуєш насіння, його якість, чим обробляєш і де купуєш засоби захисту рослин і таке інше. Прораховується все, щоб напевне знати, який урожай матимеш, якщо видадуть під нього кредити.
Для мене купити нову техніку – проблема. Купую вживану. Щоб довести її до ладу, потрібні електрик, зварник, регулювальник – відразу кілька фахівців різних кваліфікацій, що дуже дорого. А мені потрібен один – універсальний. Чому б про це не подумати в аграрних ліцеях? Адже в нашому селі взагалі немає ані теслі, ані електрика нормального, тим більше зварника, токаря. А в сусідньому невеликому селі Садовому є хороший токар, за кілька будинків від нього – тесля. Ось чому я й завжди в образі людини із засуканими рукавами.
Прикро, що знаю, як організувати, налагодити виробництво, підвищити рентабельність, збільшити продуктивність, але грошей на це немає. Інакше хіба б я длубався із цим «металобрухтом»? Я добитий у колгоспі комбайн по болтику перебрав, зварював. Обприскувач теж своїми руками склав. Трактора раніше у мене не було. Орендував у школі. Але за один рік ремонтував його п'ять разів: то колінвал, то клапан обірвався, то циліндр тріснув. Повернув я трактор школі, а собі купив за двадцять чотири тисячі гривень. І теж розібрав його до рами. Склав – працює. Але, якщо щиро, – втомився вже. Інтерес до всього цього губиться, я це відчуваю. Підтримки держави немає. Дали б мені, коли я тільки починав займатися фермерством, техніку – трактор, сівалку, культиватор. Адже скільки часу, сил, коштів і здоров'я йде на відновлення вживаної... Через таку до нас, дрібних фермерів, неуважність, бува, руки опускаються. Чому досі ціни на реалізацію продукції низькі, а на закупівлю матеріалів – дуже високі? Ми ж ледве кінці з кінцями зводимо. Слава Богу, посухи третій рік немає. Тримаємося за рахунок урожайності.
Я не скаржуся. Я просто розповідаю, як важко дрібному фермерові і як потребує він уваги та захисту держави.
І ще один момент. Ми хоч і дрібні фермери, але функцію виконуємо соціально важливу. Ми своїм односельцям даємо роботу, селу допомагаємо, школі, дитячому садку. Державі б зрозуміти: допомагаючи нам, вона допомагає зберегти село. Хіба я не правду кажу?
