Те розміщене понад два роки тому в інтернеті відео й нині хвилює та змушує замислитися багато про що. На ньому курсанти Академії Військово-морських сил імені П.С. Нахімова співають Гімн України. В ту мить на стройовому плацу Академії вже було піднято російський триколор, а вони не зламалися, вистояли та довели, що Батьківщина не продається.
Одним із цих сміливих хлопців був курсант Павло Гладченко. Сьогодні він уже п’ятикурсник факультету Військово-морських сил Одеської національної морської академії, понад два роки навчається в Одесі. Крим та Севастополь, звісно, вважає українськими, а весняні події 2014-го й досі сприймає дуже болісно.
– Швидко, несподівано тоді все сталося. Добре пам’ятаю і день захоплення нашої академії. Я тоді готувався заступити на вахту та після обіду відпочивав. Інструктаж добового наряду мав відбутися о 17.00. Прокидаюся, дивлюся на годинник – 17.30… Ніхто мене навіть не розбудив, подивився у вікно, а там вже під наглядом «зелених чоловічків» наші курсанти завантажують ящики зі зброєю та боєприпасами. А згодом командир курсу, який ще вчора розповідав про те, як треба любити Україну, вже агітував переходити в російську армію, мовляв, що там і заробітна плата вища, і служити крутіше, і багато кругосвітніх подорожей на нас чекає. Прикро стало за таких, як він, – немов іще раз переживаючи ті події, поділився спогадами Павло.
«…А якщо наша Ненька заплаче,
Образи водою не змить.
Лиш тільки сини України
Зможуть, Рідна, тебе захистить»
Це уривок із вірша «Присвячується офіцерам», автором якого є курсант Павло Гладченко. За цей вірш він став дипломантом всеукраїнського фестивалю-конкурсу «Пам'ять серця».
Рядки, звісно, присвячені не таким, як його колишній командир курсу та інші військові, які зрадили Військовій присязі. В них ідеться про інших людей – про справжніх синів України.
Звісно, дуже непросто пережити подібне в такому юному віці. Важко було собі уявити, ще важче зрозуміти, як твої командири та однокурсники, зокрема і кращий друг Олексій, з яким Павло чотири роки навчався в Київському військовому ліцеї імені Богуна та майже два роки – в Академії ВМС імені Нахімова, так легко відмовляться від Батьківщини.
– Нас розсудить час. Кажуть, що він і лікує, але особисто я зради Вітчизні не пробачаю, – задумливо виголосив майбутній морський офіцер.
Як я зрозумів із розмови з Павлом, він є грамотною та інтелектуально розвиненою людиною. Так, він уже тривалий час пише вірші: ліричні та на військово-патріотичну тематику. А свій перший вірш присвятив бабусі Лідії Володимирівні. До речі, так сталося, що саме її розповіді про Другу світову війну вплинули на вибір професії онука.
– В 1945-му їй було вісім років. Пам’ятаю, як вона розповідала, що дев’ятого травня радісною з розпущеним волоссям бігла по вулиці та голосно сповіщала односельчанам: «Ура! Перемога!». А ще вона розповідала про те, як маленькою ховалася в погребі, коли в село увійшли фашисти. Чомусь ті та інші її спогади про війну сколихнули мою свідомість. Я почав цікавитися військовою тематикою: читав книги про полководців різних часів, захоплювався стрільбою з пневматичної гвинтівки та орієнтуванням на місцевості. І сам, і з друзями часто ходив до лісу, де з компасом у руках знаходив те чи інше місце, – розповів Павло.
Його мати – сільська лікарка-стоматолог Людмила Олександрівна сприйняла вибір сина як належне, і уродженець села Кочерів, що на Житомирщині, в тринадцятирічному віці вступив до Київського військового ліцею імені Богуна. За чотири роки по його закінченні він став курсантом Академії ВМС імені Нахімова, а нині, після анексії Кримського півострова, навчається на факультеті військово-морських сил ОНМА. Але Севастополь назавжди залишився в його серці, він по ньому сумує та мріє неодмінно повернутися туди в ранзі українського офіцера.
Так, багато вражень у нього накопичилося за останні понад два роки навчання за спеціальністю «комплекси та системи озброєння ВМС» в Одесі. Він проходив стажування на флагмані вітчизняного флоту фрегаті «Гетьман Сагайдачний». На ньому переходив Босфор, брав участь у міжнародних навчаннях, ходив до Туреччини.
– Вірно кажуть, що краще корабель відчути, перебуваючи на ньому, ніж учити по книжках. Під час мого стажування на фрегаті «Гетьман Сагайдачний» я вкотре переконався в цьому. Там я був і дублером вахтового мінера, і діяв при атаці субмарини, і виконував обов’язки командира бойової частини під час торпедної атаки, а також досконало ознайомлювався з основними характеристиками та протичовновим і мінно-торпедним озброєнням корабля. Мені, як майбутньому морському офіцеру, це дуже сподобалося, та й було до снаги, – поділився думками курсант Гладченко.
Окрім цього, нещодавно він подолав іще одну складну «обкатку» під час двотижневого стажування на посаді командира взводу в Навчальному центрі ВМС ЗС України. Найголовніше, що Павло усвідомив із тих уроків, – це те, що робота з людьми є досить складною, і щоб її виконувати якісно, необхідно бути стійким та вимогливим до себе й підлеглих.
Менш ніж за рік курсант Павло Гладченко стане лейтенантом. Якщо за розподілом потрапить на корабель, то невдовзі командуватиме бойовою частиною. Якщо служитиме на суходолі, то обійматиме посаду інженера або командира взводу.
– Де б тобі більше хотілося проявити себе на початку офіцерського шляху? – перепитав я в нього.
– Для мене немає різниці, де я служитиму: на суші чи на кораблі. Головне, що я служу своїй країні, і цим дуже пишаюся! – відповів майбутній морський офіцер.
