Хоча я й сама жінка, це питання давно цікавило мене. І ось якось у розмові з жінкою-військовослужбовцем почула відповідь. Вона розповіла про себе:
– Я ще 2014 року вирішила, що піду захищати Батьківщину. Розуміла, що все це звучить досить дивно, але я знала і знаю, що можу допомогти армії. До цього рішення мене спонукали відвідувачі ресторану, у якому я куховарила. В один із вечорів я готувала замовлення. Дуже просте, що мене здивувало: картопля смажена зі скоринкою та солоні огірки.
Приготувала, віддала замовлення офіціантові й вийшла подивитися на замовників. За столиком сиділи хлопці у військовій формі. Підійшла до них, запитала, як їм подобається замовлення, може ще щось додати... А хлопці лише посміхнулися: «Дякуємо. Нам подобаються ваші страви. От якби ви й там... готували так смачно...». Мені стало ніяково. Подумала: «Вони мають рацію». Ось так і вирішила для себе, що буду служити у Збройних силах України.
За місяць я вже з готовими документами стояла на залізничному вокзалі та прощалася з чоловіком і дітьми. Серце краяла думка про розлуку з ними, та вони мені казали: «Ми тобою пишаємося».
Ці слова зігріли мені серце тоді, та й тепер гріють. Уже минуло майже два роки, як я служу у 28-й бригаді. Для мене хлопці стали побратимами, подруги – сестрами, а комбат – батьком. Це не просто слова, у них великий смисл.
Пригадую, як ми їхали в Луганську область. Острах був колючий, майже паралізуючий, в голові – каша. Та слова моїх діток мене заспокоювали: «Ми тобою пишаємося, мамо».
Я вдячна усім, хто вірить у нас, захисників. Бажаю всім: бережіть країну, захищайте її як можете! І не згубіть віру!
