В київському метрополітені до мене якось підсіла літня жіночка. Вона довго й уважно вдивлялася в моє обличчя, аж раптом запитала:
– Ви звідти чи туди?
– Звідти. І скоро знов туди, – відповів я.
Жінка вийняла із гаманця 100 гривень і простягла мені.
– Візьміть. Ви знаєте, кому вони потрібні.
Я зрозумів за мить усе, що коїлося в душі попутниці, зі вдячністю прийняв ці гроші та пообіцяв розповісти згодом про їхню подальшу долю.
Незабаром, у таборі відпочинку під Києвом, мені довелося виступати перед дітлахами. На прощання директор табору вийняв з кишені конверт і промовив:
– Щоразу по закінченні чергової зміни наші вихованці збирають кишенькові гроші, аби допомогти дітям, що потребують лікування. Цього разу, вислухавши вашу розповідь про воїнів АТО, ми вирішили передати ці кошти вам. Ви краще знаєте, на що вони згодяться.
У конверті було 289 гривень. Я прийняв їх тремтячими руками, як найбільший в світі скарб – скарб дитячих сердець.
У місті Южному я зустрівся з кореспонденткою місцевої газети «Новини Южного» Наталією Поляковою. Вона розповіла мені про 85-річну Ганну Сильвестрівну Запорізьку, яка левову частку своєї пенсії віддавала військовим іще з 2014 року. Дізнавшись, що у 28-й бригаді служить її земляк, вирішила свої пожертви спрямувати на солдатські потреби військової частини А0666. Старенька з пенсії у 1300 гривень щомісяця передає гроші для вояків.
Відтак, на загальному громадському рахунку бригади коштів більшає. На що вони будуть використані, поки що лише Бог знає. На них, як кажуть, не придбаєш танк або гармату. Але як із маленьких струмочків утворюється велика річка, так і з цих невеличких пожертв складається велике почуття вдячності вояків своєму народові.
