Кажуть, що у війни не жіноче обличчя. Адже саме чоловіків природа створила сильними і мужніми, аби вони боронили свою родину, дім та країну. Слабкій статі відведено роль берегині домашнього затишку, а ще – народжувати і виховувати діточок, щоб вони стали гідними продовжувачами роду. Але війна, що триває на сході нашої держави, примусила інакше поглянути на давно усталені традиції. Сьогодні є чоловіки-офіцери, що всіляко ухиляються від мобілізації, в той час як ніжні й тендітні дівчата мужньо служать на передовій.
Серед таких відважних землячок – Христина Томяк із села Павлівка. Майже півтора року дівчина перебуває в самому пеклі військового протистояння – у Мар’їнці Донецької області. У розпал літа 2015 року вона була мобілізована до українського війська. В той час після закінчення Котовського медичного училища Христина працювала фельдшеркою у ФАПі в селі Оленівка Балтського району. Коли отримала повістку – без зайвих слів зібрала речі і приїхала з цією звісткою до батьківського дому.
Розмова з татом і мамою була нелегкою… Ненька увесь час тихо плакала та благала донечку добре подумати, перш ніж прийняти це доленосне рішення. А батька в ті дні немов хтось підмінив – він пройшов пекло Афганістану і не з чуток знав, що зараз на душі в його кровиночки.
Христина була твердою у своєму рішенні як ніколи. Збираючись у дорогу, вона все промовляла: «Давайте будемо всі ховатися на горищі. Он, гляньте, півсела криється від мобілізації. Я ще встигну бабцям тиск поміряти, а на фронті хлопці стікають кров’ю…»
З її рішучих рухів і палких речей батьки зрозуміли: відмовити Христину не вдасться. Та й, зрештою, вони самі виховували її в дусі патріотизму, щоб уміла приймати рішення і відповідала за свої вчинки. Тож із дитинства у Христі був залізний характер, вона ніколи не показувала свій біль і сльози…
Перехрестивши доньку в дорогу, Катерина з Миколою щодня моляться за її життя і здоров’я.
Своє 20-річчя Христина Томяк зустрічала вже на передовій у Мар’їнці, у 92-й окремій механізованій бригаді. Більшість чоловіків-побратимів на фронті стали їй рідними людьми, а її саму сприймають як сестру і дочку. Там, на війні, складаються особливі взаємовідносини, і лише людяність цінується найвище.
Після закінчення терміну мобілізації Христина уклала контракт до закінчення особливого періоду. Скільки він триватиме, ніхто не знає. Проте дівчина впевнена на сто відсотків: цивільне життя їй не цікаве. Вона хоче стати військовою і неодмінно здійснить свою мрію. Цього року їй не вдалося вступити до Харківського університету повітряних сил, але вона не заспокоїться і таки здобуде омріяну освіту.
– Наша Христинка хотіла стати військовою ще у школі, – сказала на завершення бесіди матір відважної землячки Катерина Томяк. – Але я її відмовила, сказала, що це не жіноча професія. Мовляв, краще бути медиком і допомагати людям. А життя все розставило по своїх місцях, і наша донечка таки прийшла до того, про що так мріяла…
