Останнім часом важко зустріти людину, вдоволену життям. Здебільше скаржаться. Але мешканець Михайлополя Ігор Петрович Званчук упевнений, що ми повинні самі змінити життя на краще.
У березні 2015 року він працював юристом в Іванівському управлінні Пенсійного фонду. На робочому місці й отримав повістку по мобілізації. Незважаючи на те, що лише п’ять місяців як одружився, що за нього хвилюватимуться батьки і дружина, одразу вирішив: «Буду захищати нашу державу». Того ж дня пройшов медогляд і лише після цього розповів рідним, що мобілізований.
Молодого бійця направили на полігон Широкий Лан, де три місяці тривало навчання. У червні 2015 року Ігор прибув у сектор «М» поблизу Маріуполя у складі 36-ї бригади морської піхоти. Служив водієм і відповідав за матеріальне забезпечення. Основним завданням було вчасно доставляти воякам усе необхідне – їжу, воду, бойові припаси, пальне, медикаменти. Попри погоду, стан доріг, обстріли, треба було діставатися за призначенням, щоб військовикам нічого не бракувало.
Спочатку солдати перебували в Мангуші, жили в колишньому приміщенні тваринницької ферми. Завдяки високим стелям змогли завести всередину техніку, військові вантажівки. Спали в «будках» вантажівок, на розкладачках. Пізніше, після передислокації, стали жити в полишеному приміщенні заводу. Взимку опалювали електронагрівачами.
Та на базу водій повертався рідко: зранку мчав по одному маршруту, доставляючи необхідне нашим солдатам до Водяного, Комінтернового, Гнутового, Толоківки, Широкиного, з обіду – до Краматорська, щоб поповнити запаси, і знову – на позиції. Більшість ночей провів у своїй машині або у бліндажах на передовій. Отак, від позиції до позиції, не рахуючи кілометражу та кількості обстрілів, і служив. Звик жити в неспокійній обстановці, коли не знаєш, що буде за кілька хвилин, яких сюрпризів наготувала дорога, хто тобі стрінеться за найближчим поворотом…
– Свій перший виїзд запам’ятав на все життя, – згадує Ігор. – Мені треба було добратися до Широкиного, зі мною їхали два офіцери. І вони, і я були вперше в тій місцевості, тому дорогу не знали. Разом з нами попросився їхати волонтер. Я – за кермом «Уралу», офіцери – зі мною в кабіні, тож волонтер їхав у кузові. Дорога розбита, розтрощена, місцями доводилося об’їжджати окопи. Їду на максимальній швидкості, начебто у правильному напрямку. Тут волонтер починає стукати по кабіні та кричати: «Зупинись, не туди їдемо!». Придивився – прямо переді мною майорить не наш прапор, сепаратистський. Швидко розвертаюся, і – тікати! Звичайно, перенервували тоді всі: ледве в полон не втрапили, пощастило, що нас не помітили.
Зустрічалися мені й практично повністю зруйновані села, де вцілілих будинків було менше десяти, де лишилося двоє-троє господарів. Це жахлива картина. При першій нагоді намагався зателефонувати додому жінці, батькам. Звичайно, вони за мене потерпали. Я намагався заспокоїти їх, запевнити, що у мене все добре. Хоча бувало й таке, що по шість-сім днів не було можливості зв’язатися з близькими.
Демобілізували мене у квітні 2016 року. Чим далі ми від’їздили від зони АТО, тим світліше ставало на душі, навіть дихалося легше. Незважаючи на те, що вдома краще, спокійніше, потрібен був якийсь час на адаптацію до мирного життя.
Спілкуючись із такими молодими, ініціативними, оптимістичними людьми, як Ігор Званчук, розумієш: завдяки таким чоловікам життя в нашій країні має змінитися на краще. Бо справжнім мужчинам усе до снаги – зі зброєю в руках боронити Україну, використовувати свої знання, щоб розбудувати сильну правову державу, покращувати добробут своєї родини.
