У кожної людини є періоди життя, про які не хочеться згадувати, адже кожен спомин мимоволі травмує серце, ятрить душу. Неохоче згадував про свою мобілізацію житель Джугастрового Сергій Мітітелу.
У 2014 році Сергій Федорович працював робітником по обслуговуванню в Джугастрівському НВК. Як і більшість земляків, з тривогою переглядав випуски новин. Дивувався: «Як таке могло статися в нашій країні зі спокійним, миролюбним народом? Яке майбутнє чекає наших дітей?». Ще тоді він твердо визначився, що його обов’язок – захистити сім’ю, зробити все від нього залежне, щоб діти росли під мирним небом. У серпні 2014 року, отримавши повістку про мобілізацію, відразу з’явився до райвійськкомату. Уникати служби навіть на думку не спадало. Сергій Мітітелу вважає, що жити треба так, щоб потім не було в чому виправдовуватися перед дітьми. Пройшовши медичне обстеження, був направлений до обласного військкомату, звідти – поїздом до Київської області.
– Разом зі мною їхали 75 чоловік з Одещини, – згадує демобілізований. – На полігоні пройшли перепідготовку. Після завершення тренувань нас направили до Миколаївської області, де розподілили по бригадах. Мені випало служити в 79-й бригаді механіком-водієм багатоцільового тягача легкої броні. Вважаю, що мені пощастило, бо разом зі мною несли службу жителі Іванівського району Артур Чербаджи та Віктор Курносенко. Вдалині від дому завжди радієш землякам, а під час тривожних, неспокійних подій – тим більше. Наш екіпаж був як одна сім’я – на завданнях один одного прикривали, працювали як єдиний злагоджений механізм. Ізюм, Краматорськ, Авдіївка – неповний перелік нашої бойової географії.
Спочатку ми жили в лісі, під час обстрілів переховувалися хто де міг. При кожному переїзді копали та укріплювали нові бліндажі, іноді доводилося спати в машинах. Наприкінці листопада температура знизилася до 20-24 градусів морозу. Щоб зігрітися, і стрибали, і тупцювали, і танцювали. Багаття вночі не розпалювали, щоб не «засвітитися». Основним нашим завданням було прикриття конвоїв, які доставляли вантажі в аеропорт. Одного разу нас попередили, що має бути обстріл. Відходили услід за лейтенантом «ланцюжком» один за одним, щоб не підірватися на мінах. Під час того обстрілу мій тягач підірвали, разом з ним згоріли всі наші речі. Тоді нас виручили волонтери. Періодично вони доставляли нам продукти. Валентина Станкова та Тетяна Ковальчук з Іванівки привезли теплий одяг.
Після підписання Мінських домовленостей важку техніку відвели, і нас направили в Запорізьку область. Ми передавали свій досвід мобілізованим солдатам на полігонах Запорізької та Миколаївської областей.
Додому Сергій Мітітелу повернувся в жовтні 2015 року. Поступово звикав до мирного життя, вийшов на роботу. Виконавши військовий обов’язок перед Батьківщиною, розуміє, що дуже потрібен родині, яка чекала його з нетерпінням. Найбільше уваги треба приділити дітям: дочці Ользі та синові Сергію. А вони можуть пишатися своїм батьком.
