Снайпер невидимого батальйону

«Білка» – влучний і безстрашний стрілець. Вона сотні разів бачила смерть на власні очі, але щоразу доводила, що вміє боротися за свободу України нарівні з чоловіками.

Старший солдат аеророзвідки Юлія Матвієнко за роки війни на сході стала для країни, мов славнозвісна Людмила Павличенко, символом мужності, жертовності й героїзму. Взірцем того, яким має бути справжній воїн.

♦Як довелося покинути свій маленький світ

Вона одна з жінок-воїнів, яких Президент України нагородив орденом «За мужність», героїня документального фільму проекту «Невидимий батальйон» та офіційна снайперка. Але це все зараз, а раніше Юлі довелося пережити чимало чого іншого. 

– Я довго жила у своєму маленькому світі, який так старанно намагалася будувати, але коли на Майдані побили студентів, раптом усе те, що я будувала, стало таким незначним. Потім – убиті та поранені, а по телевізору – суцільна брехня. Тоді я не дуже знала, як можу допомогти, бо маю двійко діток і не розуміла, як їх полишити. Але треба було щось робити, – розповідає Юлія. 

Жінка пригадує, як батьки чоловіка, наслухавшись обіцянок «братньо­го народу», дуже хотіли, щоб Крим став російським. Вона ж не могла повірити, що Росія наважилася вводити свої війська в нашу країну. Тоді все змінилося. Чоловік Юлії разом з іншими ходив чатувати в ОДА. У місті чекали, що можуть почати захоплювати адмінбудівлі та вивішувати чужі прапори. Всі готувалися обороняти свою землю, свій дім, свою сім’ю. І якось так сталося, що жителі прифронтового міста стали родиною, в яку згодом прийшла біда. Почали привозити загиблих зі сходу. Перші «двохсоті» з батальйону «Донбас», п’ятеро… Вони знали, що загинуть, але забезпечать відхід поранених побратимів. Був травень 2014-го. Все тільки починалося...

♦Волонтерський початок

Потім був Іловайськ. Жахливі втрати, поранені, вбиті, зниклі безвісти. Юля разом з іншими дівчатами плела маскхалати та маскувальні сітки. Допомагали всі – діти, молодь, звичайні жінки та бабусі. Люди гуртувалися, ніхто з них не міг залишатися осторонь. У той час Юля як волонтер їздила з допомогою на передову.

– Ми  їздили по багатьох підроз­ділах і знали про хлопців трішечки більше, ніж їхні родини. Тоді не всі говорили рідним, де вони, щоб ті менше переймалися, а ми повинні були знати, бо якщо щось станеться, ми мали їх знайти, – пригадує Юлія. – Потім було Дебальцеве. Знову загиблі, полонені, знову розпач рідних. Траплялося навіть таке, що волонтери артилеристів зв’язувалися з волонтерами піхоти, аби ті уточнювали інформацію для корегування вогню. Різне було. Але що б ми не робили – хлопці гинули. Тоді й вирішила, що найліпше, чим зможу допомогти, – це прос­то стати поруч із ними, тримаючи зброю в руках.

♦У навчанні таки було важко

У березні 2015 року Юлія підписала контракт. Період підготовки виявився для «Білки» своєрідним полем бою, де вона доводила, що здатна нарівні з чоловіками боронити свою землю. Бігала, стріляла, повзала, кидала гранати. Не жалілася. «Білка» так ненавиділа заступника комбата, який говорив, що жінкам не місце на війні, що копала два окопи замість одного. Навіть коли від тупих лопат кровили мозолі, намотувала бинти й далі копала. Така наполегливість, її постійні синці, збиті коліна та лікті, вибиті плечі викликали у хлопців повагу. А вона не хотіла від них відставати.

– Заступник комбата, тепер у відставці, часто телефонує і вибачається, повторюючи: «Це все, що я міг для вас тоді зробити, дівчата. Максимально підготувати, щоб ви вижили на цій війні», – пригадує Юля. 

Після півторамісячної підготовки «Білка» була поруч із бійцями – як санінструктор і позаштатний стрілець. Неспокійні Талаківка, Гнутове, Павлопіль… До боїв новобранців, звісно, не допускали, вони тільки вели спостереження чи займалися пошуком вогневих позицій супротивника, коли було тихо. На бойове чергування виходили кожну ніч. Звісно, траплялося бути обстріляними, та й самим відкривати вогонь. Але, на думку «Білки», це не можна було назвати боями. 

– У нашій роботі мало що, мабуть, можна назвати боями. Коли ти лежиш, а в тебе над головою з АГСа граната летить і падає за 50-100 метрів від тебе. Просиш: «Дозвольте відповісти!», а тобі команда: «Лежати!». Ок, треба слухати, бо ти ж не знаєш, чому така команда. Її просто треба виконувати. Тож втискаєшся у землю і лежиш, а зранку повзеш додому. Це бій? Не знаю, але така у нас робота. Бути снайпером означає бути невидимкою. Годинами, а то й цілими днями, у дощ, мороз чи у спеку – лежати на землі. Лежати так, ніби тебе не існує, – говорить Юля.

♦Бойове хрещення

Снайперський дебют у «Білки» видався нелегким. Бійці вийшли в розвідку. Особливість місцевості не дозволяла їм побачити ворога. А вона побачила. Наших було значно менше. Рація не працювала. Ані докричатися, ані якось інакше попередити. Ще мить – і їх побачать... «Боже, що ж робити?!» – пульсувало у скронях. Зібравши всю волю в кулак, Юля прийняла рішення відкрити вогонь. Золоте правило одного пострілу тут не працювало, вона мала не дати ворогові підняти голови. Тому пострілів було багато, аж поки «Білка» не почула, що наші вдома. Була ніч, цього не можна робити, вона розуміла, що викликала вогонь на себе, але іншого виходу тоді не було… 

Чоловіки, які несуть службу поруч із чарівною Юлією, вже звикли до свого янгола-охоронця. Хоча «Білка» вродлива та статна жінка, на передовій вона мусила про це забути. Адже важливо, щоб ворог не впізнав у ній дівчину.

– Сєпар ненавидить нас. Йому байдуже, медик чи зв’язківець, він всюди бачить батальйони дівчат-снайперів. Тому навіть хлопці, у яких доводиться працювати, не завжди знають, що я жінка. Але коли впізнають, стає трохи веселіше. Вони впевнені: якщо навіть дівчина тут, то все неодмінно буде доб­ре, – розповідає Юля. 

♦Справжня донька України

Одного разу в підрозділі, де мала працювати «Білка», її інструктував чоловік,  що за віком їй в батьки годився. Він все показував, давав настанови, але коли прийшов час працювати, Юля жіночим голосом попросила його та бійців заховатися у бліндажі. Вона знала, що зараз в них «полетить» усе. Чоловік мов обімлів. Він лише тепер зрозумів, що перед ним дівчина. На очах виступили сльози. «Доця, ти що, я нікуди не піду, дозволь я залишуся. Як я тебе залишу? Я буду держати тобі патрони, буду допомагати, буду робити те, що скажеш! Не проганяй! Ти тут, а я буду ховатися? Доця, тільки не проганяй…». Він вмовляв і вмовляв. Жодні слова «Білки» не змусили його відправитися у бліндаж. Він залишився поруч, тримав пат­рони. Потім закричав: «Доця, в них «беха» завелася, відходьте!». Поки «Білка» з бійцями відходили, він  невпинно продовжував стріляти з автомата, щоб прикрити. Все тоді скінчилося добре. Але саме через таких саможертовних і героїчних бійців «Білка» й не хоче, щоб чоловіки розуміли, хто вона. Так безпечніше і для них, і для неї.

А ще жінка чекає, коли після перемоги зможе повернутися додому, аби вчитися заново жити в мирному житті. Для щастя ж дос­татньо просто на мить зупинитися, подивитися на свою сім’ю, свій дім, на те, що ти так невтомно боронив, і усвідомити, що все це недаремно.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті