Двадцятип’ятирічний Мікаел Ґранлунд нині грає за команду «Міннесота Вайлд», що входить до Національної хокейної ліги клубів Канади та США. Це либонь найпрестижніша кар’єра для хокеїста, який вирішив набути досвіду та заробити грошей за кордоном. Але кореспондентці американського журналу «Форин ефферс» («Міжнародні справи») Елізабеті Броу він розповідає не про спортивні досягнення, а про свою військову службу вітчизні – тобто у фінській армії. Коли сім років тому його – як і всіх вісімнадцятирічних фінських чоловіків – призвали до війська, він міг би домогтися звільнення від служби, адже для перспективного юнака, який уже тоді робив внесок у спортивну славу своєї країни, рік у збройних силах міг позначитися відставанням у майстерності. Але Мікаел навіть гадки не мав уникати призову. «Для кожного фіна військова служба – то честь, – говорить він. – Це якраз те, що ти робиш, коли хочеш, аби твоя країна залишалася незалежною. Це збігається з твоїм особистим бажанням».
Ґранлунд не один такий, веде далі пані Броу. Щороку фінські топ-спортсмени поповнюють лави національних збройних сил як солдати-строковики. Те саме чинять і зіркові митці, які теж могли б спробувати ухилитися від призову. Наприклад, наступного року служити на флоті піде один із найзнаменитіших у країні поп-артистів Робін. Так, формально уникнути призову до Фінських сил оборони або на альтернативну службу можна лише за станом здоров’я, але послатися на якусь там хворобу – не така вже й проблема, і в багатьох інших країнах юнаки так і чинять. Тільки не у Фінляндії. Тут зуміли зробити військо привабливим для молодих чоловіків. Саме цим пояснює журналістка той факт, що претендентів на контрактні посади навіть невисокого рангу завжди більше, ніж вакансій. А щодо строкової, то 80% хлопців, що її вже відслужили, цілком підтримують систему призову, 20% не впевнені у відповіді, але не мають принципових заперечень проти загального військового обов’язку, а 42% заявили, що пішли б до війська, навіть якби їх туди не кликали. У Фінляндії найвищий європейський показник довіри громадян до національної армії – 95%. Для порівняння: в Німеччині – 66%, у середньому по Європі – 75%. У Росії, пише Елізабета Броу, 87% мешканців підтримують міжнародну політику Путіна, але лише 37% чоловіків із тих, що теоретично мусили б відслужити в армії, справді це зробили. Водночас результати дослідження, що його провела до Дня захисника України соціологічна група «Рейтинг», свідчать, що 54% українців висловили готовність взяти до рук зброю, аби боронити територіальну цілісність держави, коли виникне у тому потреба.
Повертаючись же до фінів, маємо зауважити, що популярність їхніх збройних сил пояснюється не тільки тамтешнім патріотизмом. Дається взнаки й увага, яку надає військове керівництво та все суспільство людям в одностроях. Зокрема, з 2002 року запроваджено програму, яка постійно моніторить настрої й побажання солдатів та офіцерів і покликана якомога скоріше реагувати на них у практичних рішеннях. І кількість строковиків, що оцінили свою службу як цілком позитивний досвід, відтоді зросла на 20%. Завдяки цій системі вдалося й поліпшити взаємини між підлеглими та командирами. Практичний керівник проекту бригадний генерал Юкка Соннінен говорить, що і раніше фінські офіцери не мали звичаю брутально ставитися до солдатів, але якщо перед тим дисципліна базувалася все-таки винятково на командирській владі, то нині акценти змістилися в бік спільної зацікавленості у виконанні поставленого завдання. Ще приклад: з метою комфортного навчання призовників держава нещодавно вклала три мільйони євро в застосування комп’ютерних програм, за допомогою яких молоді військовики здобувають потрібні фахові навички у гральному режимі. До кінця року цим ноу-хау мають бути забезпечені всі підрозділи.
І все ж таки жодна методика не замінить патріотичних традицій. А у стосунку до війська фіни їх мають, причім це традиції геть недавні, ще дуже живі, передані не через книжки та фільми, а в безпосередньому спілкуванні поколінь. Цього року Фінляндія гучно відзначає сторіччя незалежності. І хоча на формально-юридичному рівні вона була мовби подарована, боронити її збройно довелося одразу – протягом ледве не трьох років. Тоді частина фінів повірила більшовицькій пропаганді, ці люди думали, що борються за краще майбутнє для
своєї країни, виступаючи на одному боці з Москвою. Та зрештою в 1917-1920 роках справа вирішилася на користь національної держави. А коли кінцівки московського спрута вдруге потяглися до країни в 1939-1940 роках, багато хто з колишніх «червоних фінів» навіть не думав повторювати досвіду молодості й зі щирим серцем воював у національній армії проти колишніх своїх союзників. Сьогодення їхніх нащадків підтверджує, що це був вірний вибір.
