Ні-ні, мова цього разу не про кулінарну чудасію, котру китайці часом роблять із бідолашних тварин, що є родичами героїв нашої цілком позитивної оповідки.
Теплі осінні дні вигнали на вулиці багатьох жителів Одеси. Йдеться не тільки про представників виду Homo sapiens, а й про інші живі істоти: може й не такі розумні, але дуже милі. Метелики, білочки, співочі пташки… І навіть змії – хай навіть вони й рідко в кого викликають замилування.
Погожої днини біля одного з одеських пляжів грілася змія. Вона бурою стрічкою розляглася по землі, майже не вирізняючись на асфальті. Її, здається, зовсім не лякали численні перехожі, що снували поруч.
Люди намагалися обійти невідому рептилію стороною. Характерних жовтих плям на голові немає: отже, точно не вуж. Гадюка! Але зрештою одна жінка визначила вид плазуна, сказавши, що це червонокнижний жовточеревий полоз. Істота неотруйна, шкоди людям завдати не може. Тому пропозицій вбити змію поменшало, однак ближче до неї підійти бажання ні в кого не виникло. А от місцеві коти, здається, не мали уявлення про видове розмаїття українських рептилій та їхню прописку у Червоній книзі. Логіка була проста: або втікай, або нападай.
До полоза почали наближатися троє пазуристих. Якби вони вміли говорити, то, цілком можливо, ми б від них почули щось на кшталт: «Є що закурити?». Однак чотирилапі «братки» просто понуро наближалися до чужинця, прагнучи вигнати його зі своєї території. Чи, може, їм просто хотілося побавитися зі шкіряною стрічкою, що так цікаво звивалася на асфальті. «Стрічка» бути іграшкою в чужих лапах не захотіла, і загрозливо підняла верхню частину тулуба. Двоє нападників вирішили відступити, а от третього, здається, така поведінка тільки розлютила. Він почав наскакувати на полоза, намагаючись вдарити його лапою. Плазун, відкривши маленького рота, засичав та зробив різкий стрибок у бік кота, наміряючись його вкусити.
Очевидно, що це була спроба лише відлякати нападника. Отруїти його полоз не міг, задушити теж. А кіт боятися й не думав. Тому рептилія, оцінивши свої сили, поплазувала до найближчого дерева. Однак і там їй не було спокою від пухнастої загрози. Кіт почав видиратися нагору, намагаючись наздогнати втікача. Та його перевага у ваговій категорії при переході на висоту стала тільки заважати. Розчепіривши лапи, теплокровний намагався втриматися на тоненьких гілочках. Його холоднокровний ворог був геть близько, до нього лишилося дотягнутися зовсім трішки. Однак був ризик упасти: летіти невисоко, та це зовсім не те, чого кіт хотів. Змія розпласталася на гілках трохи вище, однак, здається, теж ризикувала впасти від найменшого подиху вітерцю. А там, із землі, вже витріщали очі два коти, яким вчинок товариша наче додав сміливості. Скоро мав настати момент істини.
Кіт не витримав перший. З розчарованим нявчанням він став спускатися донизу, розуміючи, що цього разу полювання не вдалося. Полоз залишився на дереві, навіть не намагаючись реабілітувати репутацію агресивного виду, що першим нападає на сильніших суперників.
А я дивилася й думала: народжений повзати, можливо, літати й не може. Проте, коли є мотивація, можна заповзти навіть туди, куди інші не дострибнуть і не долетять.
