Перед носом у сепаратистів

Орден «Народний герой України» отримав командир роти 72-ї бригади лейтенант Андрій Верхогляд («Лівша»). Він – один із тих офіцерів, які одразу по закінченні військового вишу потрапили на війну. Передова не раз влаштовувала йому екзамени, найважчим з яких виявився «Алмаз». Командир розповів про справжній героїзм звичайних хлопців, які усвідомлювали, що можуть загинути, але вірили і сподівалися, що повернуться живими.

Хто кому свої?

– У жовтні 2016 року ми почали виконувати завдання в районі населеного пункту Авдіївка, у так званій промисловій зоні. Спочатку було важко, адже між нами та супротивником надто мала відстань. Плюс нас палко зустрічав батальйон «Сомалі» на чолі з ватажком «Гіві». Слід було звикнути до відстаней, до особливостей ведення бойових дій у населеному пункті. Але з цією задачею ми впоралися і не забарилися продемонструвати «сомалійцям», хто вдома господар і чому нас називають «чорною бригадою». 

Також в Авдіївці була досить важка ситуація з місцевими, адже з населення в 32 тисячі близько 900 чоловік офіційно воюють на боці ДНР. Зрозуміло, що у цих дев’яти сотень є родичі, друзі та знайомі. Звідси і починається павутина негативних настроїв. Не раз сам був свідком, коли люди засуджували дії ЗСУ. Коли ж запитував: «А чому сам не йдеш захищати рідне місто?», мені відповідали: «А ми по своїх стріляти не будемо!». А хто ж ці «свої» – вже велике-велике питання...

Наприкінці жовтня я зазнав поранення: 19 великих осколків і десяток малих залишили слід війни на моєму тілі. Не заділо лише ліву руку та ногу. Оскільки я лівша (за що і отримав позивний), то вважаю, що мені пощастило. У шпиталі лікувався майже місяць. Стільки ж часу було потрібно для реабілітації. Ледве дочекався грудня, коли повернувся до своїх рідних побратимів, з якими подумки був щосекунди.

«Алмаз» – дорогою ціною

– А далі? Далі – «Алмаз». Це важкий період у житті батальйону та бригади, адже тоді ми втратили найкращих. Двадцять дев’ятого січня відбили атаку ворожої ДРГ і пішли штурмом на позицію «Алмаз», яка тоді була під сепаратистами. 

О четвертій ранку наш заступник комбата «Орел», Андрій Кизило, сказав, щоб я готував групу для виходу на «Алмаз». Старшим штурмової групи був я, окрім мене у ній було ще восьмеро хлопців. Ми вийшли десь о пів на п’яту і просувались вперед. «Орел» дав команду йти на штурм. Рушили вздовж залізниці. Попереду йшов боєць Федя Рубанський. За планом, мали вийти збоку до «Алмазу», але коли ми туди дісталися, зрозуміли, що вийшли не так, як було треба, і перебуваємо в самому центрі ворожої позиції. Проте не розгубилися, просто трохи змінили план дій. Поділилися на три групи, кожна зачищала по одному бліндажу. Один з них виявився порожнім, в іншому сиділи троє бойовиків, яких ми фактично затиснули всередині, а третій, після відпрацювання гранатою і «мухою», почав вибухати і горіти. Пізніше там виявили ще одного бойовика. Після зачистки крайнього, четвертого бліндажа, я зв’язався з «Орлом», що тоді знаходився позаду нас, і вже незабаром він прийшов на «Алмаз».

Перед висуванням ми взяли з собою прапор України. Усі хлопці на ньому розписалися. Я попросив Вовку Бальченка знайти якусь палицю, щоб наш прапор закріпити так, аби він майорів прямо перед носом у сепаратистів.

Дістали з бліндажа трьох зажатих бойовиків живими. У них були військові квитки, посвідчення ДНР, телефони, а також «ширка». Всі троє були важко поранені. Звісно, їм надали медичну допомогу, але пощастило лише одному з них – його вивезли з позицій і віддали СБУ. Інших ми могли забрати лише тоді, коли самі полишали б позиції. Взагалі, ми мали б це зробити одразу, бо завданням було взяти штурмом «Алмаз», дочекатися групи, яка закріпиться, і відійти. Але коли до нас прийшли хлопці, що мали закріпитися, комбат дав наказ залишатися й нам, бо з боку «Алмаза-1» ворог готував штурм. Залишилися, і ті двоє бойовиків не вижили. Ми зайняли оборону і чекали на штурм ворога – і десь за півгодини почалося… Праворуч від узятої нами позиції знаходився сапер Діма Оверченко, лівіше від нього стояв Вовка Бальченко, біля Вовки сидів Валік Василюк, а зверху на пагорбі – «Орел». В їхній бік пролунало всього три постріли з ворожого міномета, але перша міна впала саме в той трикутник, де були Андрій, Діма і Вова. Я побачив, як впав «Орел», але він іще рухався. Проте коли ми його звідти витягли, він помер. Виявилося, що уламок зайшов йому під серце. Діма та Вова також не вижили…І це вже був бій не за стратегічну висоту, а за них, за тих, хто окропив її своєю кров’ю. 

Досвід, оплачений кров’ю

– Потім аж до вечора були нескінчені штурми супротивника на позицію. Ворог застосовував важку артилерію…

Тридцятого вночі комбат знову попередив, що з боку першого «Алмаза» в наш бік буде штурм. Коли я побачив сяйво в небі, подумав, що це галюцинації від втоми, але то були снаряди від ворожих «градів», які вдарили по першому «Алмазу». Виявилося, що «сєпар» стріляв по нас, але промазав і влучив у своїх. А потім дві касети прилетіли в наш бік. Починаючи з ранку 30 по нас безперестанку била ворожа САУ, яку ніхто не міг заткнути, – адже вона стріляла поблизу дитячого будинку, з Ясинуватої. 

Змінили нас лише ввечері. Ніч відпочили – і знову на позицію. Штурми «Орла» (нова назва «Алмаза») тривали десь аж до 8 лютого, потім супротивник затих. Після цих подій я отримав підвищення – став командиром роти. 

Минув деякий час, і супротивник знову розпочав спроби зламати нашу оборону. Це вже був період травень-червень 2017 року. Не можу сказати, що він був такий же гарячий, як зимове загострення, але також було не дуже спокійно. Супротивник використовував САУ й танки. У нас навіть почалося полювання на ворожі «Нони» та Т-72. Один ворожий танк підбили захисники «Шахти Бутівка». А потім дійшла черга і до «Нони». Отримавши чергового прочухана, супротивник заспокоївся, та ненадовго, лише на місяць. І вже в серпні заголовки ЗМІ замайоріли репортажами із промзони Авдіївки. Знову втрати й поранені. Нам зі старшим механіком навіть доводилося забирати поранених під артобстрілами.

Як на мене, досвід із «промки» є неоціненним. Керуючись ним, можна написати не один підручник із тактики. Він дав поштовх молодим командирам вирости на голову, а то й на дві вище. Я впевнений, що кожен командир роти у нашій бригаді, незважаючи на свій юний вік, зможе після Авдіївки керувати батальйоном і робитиме це не гірше від «старих» майорів. Адже коли до супротивника менше сотні метрів, починаєш розуміти, яку роль відіграють кожні соті секунди перебіжки, кожні міліметри виритої траншеї та влучність кожного пострілу.

Бійці 72-ї бригади взяли позицію «Алмаз» 29 січня 2017 року. Нині вона зветься «Орел» – на честь загиблого Андрія Кизила. Під час тих боїв поклали свої життя 8 чоловік, поранених було понад 100. Андрія нагороджено орденом Богдана Хмельницького ІII ступеня.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті