Сини наші, синочки…

«Мамо, не плач,

Я повернуся весною.

У шибку пташиною вдарюсь твою.

Прийду на світанні в садок із росою,

А може, дощем на поріг упаду»…

Ці рядки невідомого автора, надруковані в районній газеті «Кролевецький вісник», що на Сумщині,  випадково потрапили мені на очі. Склалось враження, запам’ятала їх недарма. Бо це вірш про двох моїх сьогоднішніх гостей, про двох Світлан, Бурлаченко і  Ворову, з якими звела журналістська доля, про двох мам, які виростили справжніх героїв-захисників. Про двох осиротілих мам, в яких війна забрала найдорожче. 

Вони сидять в редакційному кабінеті – дві незламні українки, і їхні очі починають світитися таким ніжним і якимось неземним сяйвом, як тільки мова заходить про їх синів…. Синочки, кровиночки. Вони ростили їх для життя і щастя. Аби ж не війна… Їхні хлопці одночасно пішли на фронт у складі «Азову» у вересні 2014 року, і страшна іронія – загинули в один день, 15 лютого 2015 року. На четвертий день оголошеного так званого тимчасового перемир’я, після знаменитої Широкінської наступальної операції. Ворог не дотримав обіцяної тиші. І досі не дотримується…

Головний подвиг «Козака»

Ми говоримо довго, якимось притишеними голосами, ніби боячись зайвий раз потривожити душі загиблих Воїнів. Світлана Степанівна Бурлаченко – мама В’ячеслава Кирилова, «азовця» з позивним «Козак», розповідаючи про сина, постійно намагається уникати слова «був». Бо для неї він є і буде завжди. Допоки б’ється материнське серце.

Слава зростав активним, доброзичливим і дуже допитливим хлопчиком, і змалечку мав завдатки лідера. Здавалось, не було такої справи, яку б він не міг виконати. Виріс, одружився, народився в нього син Влад, зараз йому п’ятнадцятий рік. Славко займався приватним підприємництвом, і все було добре.

…Коли розпочався Євромайдан, революція Гідності, небайдужий В’ячеслав не міг залишатися осторонь подій, що змінювали країну. Був активним учасником Майдану, членом формування охорони правопорядку «Одеса». Він не міг стерпіти, що на Куликовому полі тріпочуть російські триколори, а купка сепаратистів кличе Путіна з його «руським миром» до Одеси. Було в цьому щось несправжнє, чуже, дике. А вже незабаром той жаданий певними персонажами «мир» показав своє справжнє хижацьке обличчя, розв’язавши війну на Донбасі. І 30-річний Слава Кирилов стає інструктором з тактичної медицини та екіпіровки батальйону «Шторм». В якості волонтера неодноразово супроводжує вантажі на схід України, а між поїздками проводить виховну роботу з молоддю на базі військово-спортивного табору «Український опір – Одеська Січ». Як він все встигав, звідки брав сили? Про це вже не дізнаємось ніколи, бо далі була війна.

Якось, ще коли їздив в АТО волонтером, Славко сказав батькові: «Ми маємо це зупинити там, щоб ворог не прийшов сюди». І він зробив все, аби ці його слова збулись.

Те, що «Козак» був не лише вправним, відважним воїном штурмової групи полку «Азов» але й улюбленцем, лідером, шанованим  серед побратимів, свідчать спогади його однополчан. Ось деякі з них:

«От іде в нас Широкінська операція… Війнушка… І наш безпосередній командир «Шахта» отримує поранення, його забирають у госпіталь. І до «Козака», по суті, до рядового солдата, підходять і питають: «Козак», що робити? І у «Козака» якось рація з’явилась, і він якось керував усіма. 

Свій найголовніший подвиг В’ячеслав Кирилов здійснив, коли власним тілом прикрив під мінометним обстрілом пораненого друга, Володимира Кучеренка з позивним «Фізрук», і Володимир вижив. А в нинішньому лютому він написав у Фейсбуці, звертаючись до В’ячеслава, як до живого: «Рівно три роки минуло з того часу, як ми втратили тебе. Той проклятий день забрав від нас брата, друга та справжнього Героя, з того дня ти став для мене янголом-охоронцем. Брате, я ніколи не забуду те, що ти зробив для мене. Ціною власного життя ти подарував мені майбутнє. Кожного дня, коли звертаюсь до свого сина, якого я назвав на твою честь, я згадую про тебе. Брате, я дуже сумую за тобою».

За ним сумують всі, з ким хоч раз «Козака» зводила доля. Бо таким вже він був – доброзичливим і чуйним, небайдужим до самопожертви. Недарма йому присвячують вірші, про нього знімають фільми, а держава відзначила подвиги бійця орденом «За мужність» III-го ступеня (посмертно), багатьма медалями, нагрудним знаком «Широкінська операція». В Одесі вулицю Чапаєва, а в Білгороді-Дністровському, де народився герой, вулицю Жовтневу перейменували на честь «Козака» – В’ячеслава Кирилова…

«Навіть одружитися не встиг»…

Горе матері, яка поховала сина, повною мірою може відчути і зрозуміти лише інша осиротіла мати.

– Три роки, з часу загибелі наших синів, – це вже Світлана Василівна Ворова, – ми лише плакали. Мій син, Саша Кутузакій, теж «азовець», позивний «Кутуз». В один день пішов із Славком на війну, в один день вони й загинули. І нагороди в нього майже всі, як і в «Козака». Вулицю Ленінградську в Одесі, де знаходиться 27 ПТУ, яке він закінчив, теж перейменували на його честь. І компенсацію в 600 тисяч гривень, як і всім родинам воїнів, загиблих в АТО, держава виплатила. А біль залишається. І нікуди не зникає. З роками лише гостріше відчуваю, як мені не вистачає мого старшого сина Олександра.

Після ПТУ Олександр працював на залізниці, а перед самою війною пішов в помічники до коваля. Дуже захопила хлопця ця робота.

Знаєте, вони такі прекрасні вироби виготовляли, і арки, і ворота, і огорожі – з візерунками, ажурні, – розповідає мати. – Саша дуже любив малювати, в нього це добре виходило. Був закоханий у графіку. Аби ж не ця проклята війна…

Йому було і вже назавжди залишиться лише двадцять вісім. Згорьована мати в чергове перебирає всі події, що передували від’їзду сина на війну. То він кудись зникав після роботи, не кажучи, куди йде. Лише згодом донька Валерія розповіла матері, що Саша пройшов стрілецькі курси і готується на фронт.

Він не хотів мене зайвий раз турбувати, бо дуже любив, – продовжує жінка. – І зупинити його я не могла. Як не можу зупинити і молодшого сина, 18-річного Якова, який нині проходить комісію у військкоматі, бо хоч ми, як родина загиблого в зоні АТО, і маємо право не відсилати сина до армії, але він рветься туди…

Світлана на хвильку змовкає, несподівано посміхається. В свою останню ротацію на перепочинок в Одесу Саша приїхав у грудні 2014 року, і в той приїзд сталася подія, яка вселила в мене оптимізм, віру, що все з нами буде добре. В той приїзд син посватався до своєї нареченої… Тільки от одружитись не встиг…

Не встиг. Не встиг. Бо його вбили в самому пеклі Широкінської наступальної операції.

Мені в ті дні серце віщувало біду, – жінка намагається стримати сльози, але дарма. – Ми щодня з ним спілкувались у «ВКонтакті». Ще 14 лютого він виходив на зв’язок, а наступного дня раптом – тиша. І на другий день, і на третій… Всі мої спроби зв’язатись з сином виявились марними, а 19 лютого зателефонували його друзі: Саша загинув.

Відтоді промайнуло три роки. Але біль втрати пече нестерпно. А до нього ще й чиновницька байдужість додається. І тоді матері зібрались і вирішили: час об’єднуватись. Аби спільними зусиллями вирішувати проблеми, яких у кожної з осиротілих родин більш, чим достатньо. Отак і з’явилась громадська організація «Серця матерів Одещини». Очолити її довірили Світлані Бурлаченко.

Горе і втрати об’єднали наші родини. Повинна сказати, це міцний, майже родинний зв’язок. Не так давно ми визначились з пріоритетом дня сьогоднішнього. Ми маємо зберегти і увічнити пам’ять про подвиг наших синів-захисників. Як колись наші сини спинили ворога і не дали розповзтись війні по всій Україні, – говорить Світлана Бурлаченко. – Це несправедливо, що прекрасні величні меморіали на честь захисників України спромоглися звести і в Дніпрі, і в Миколаєві, і в Чорноморську. А от в Одесі забарилися. Хоча рішення про створення пам’ятного меморіалу прийнято давно, та до його виконання посадовці ставляться прохолодно. Лише після того, як ми, п’ять матерів загиблих героїв, озвучили свою вимогу про меморіал на прийомі у міського голови, справа трохи зрушила з мертвої точки. До розробки проекту вже долучились і одеські студенти. І я переконана: незабаром в нашому місті з’явиться пам’ятник, гідний подвигу наших синів. Справжніх патріотів України.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті