Моє місто з давніх-давен привертало увагу різноманітного люду. Представників яких національностей у нас тільки немає! Саме бажання «натягати» з країв, де погано, у краї, де добре серед своїх – привело до виникнення етнообщин та монополій на різні види професійних діяльностей. Євреї – шили та торгували, німці були знані ковалі і будівельники, у маленьких «бістро» та «бадегах» годували румуни та болгари.
А українці? Українці шили, торгували, будували, кували і годували. І годують досі. Кого завгодно, лише не себе, не свій народ. «Нашого цвіту по всьому світу», – як це не банально зараз звучить. І от останні роки наші батьки, виплекуючи моє покоління (80-х рр. народження), стикнулися з браком роботи. З браком роботи у благодатному краї! «Хлібні місця» було зайнято. Ким – я сказала вище. Про те, що ми розучилися хазяйнувати у себе вдома буде інша стаття, а ось про те, що з того усього вийшло, повім далі.
Саме поняття «заробітчанство» («трудова міграція») у цьому році, разом з нашою країною, святкувало повноліття. Погодьтеся, у часи радянської влади люди ставали ЕМІгрантами, а не МІгрантами. Ніхто не мріяв, принаймні у той час, заробити та повернутися. Бо й за ностальгію можна було поплатитися життям, а де його у такому випадку краще провести?..
«Власники» «велікой неделімой» тікали з таких причин як:
Бажання жити деінде, аби не тут;
Повернення на історичну батьківщину;
Виїзд батьків заради майбутнього дітей.
З вуст в уста передавалися історії-чутки про життя там. Ось одна з них.
Молода сімейна пара вчителів виїхала до Австралії. Перша хвиля української еміграції. Вона – чекає дитину, народжує уже по приїзді. Влаштовуються до приватних шкіл (для таких же як самі укр. емі.) та приблизно через півроку купують затишний будиночок коло моря (приморська зона для укр. емі. – зі значною знижкою!). Живуть непогано за мірками там, і шикарно – ніж, звичайно, тут. Син підростає. І все питається про Одесу.
Одного разу повертаються з роботи батьки і знаходять записку про «я тут не можу, а ви як хочете». Почекавши місяць дитину з австралійським паспортом і українською пропискою в серці, вже немолоде подружжя їде слідом, кидаючи дім-машини, пенсії та інші вигоди. Зовсім інша справа з мігрантами. Або, точніше кажучи, їхніми дітьми. Адже зовсім не завжди самопожертви тата чи мами обертаються на користь.
Свого тата моя подружка Ірина майже не бачить. Він працює в Чехії спеціалістом з ландшафтного дизайну. Власне, вона й не дуже переймається з цього:
– Він як приїздить сюди, то починає пити. А там у них горілка дуже дорога, то й він і не п’є. І по приїзді його ми не надто радіємо… А скоро відправляємо знову – на заробітки.
Ситуація у Ірининій родині, з педагогічного боку, не правильна. З малого дитинства у дівчини відкладається в голові сприйняття батька, як грошового джерела. Ні ласки батьківської, ні поради – тільки гроші. Частіше, у цьому винні матері, проте формування особистості залежить і від самої дитини, чиї батьки заробляють за кордоном.
Готую собі їсти сам з 21 року, – розповідає 27-річний Андрій. – Спочатку було важко, бо й сестричку малу глядів. Обоє батьків працюють в Англії, на книжковій фабриці. Ну, купили Оксані квартиру – так, це багато значить. Але… Це сумна історія, і я не дуже хочу її розповідати. Скажу лишень, що краще бути бідним та щасливим, ніж багатим та нещасним. Сам працюю оператором на Київстарі вже другий рік. Нікуди їхати не збираюсь. Я – романтик своєї країни. Це звучатиме дивно, але я в неї все ще вірю. Декому закордоння допомагає повірити у власні сили, опанувати себе.
Довго не міг знайти собі заняття Олександр, що працює коком на турецькому лайнері. Сім’я не особливо бідувала. Тато – старший механік на судні, мама – юрист, тримає власну нотконтору.
У дитинстві мав, що хотів. Ні в чім не знав відмови, тим, напевне, розбалували.
– Я не знав, до чого прагнути і що я хочу. Ні в особистих стосунках з дівчиною, ні у виборі професії, – каже Олександр. – Мене ні до чого не тягнуло: ні релігія, ні власна національна приналежність, ні хобі.
І тоді Сашка вирішили віддати на матроські курси. Перший рейс на українському суховантажному судні виявився пеклом. «Салагу» не оминали підколоти всі, хто мав не набагато більший за нього стаж. Одного разу дійшло до того, що хотів кинутися за борт, на нього одразу ж «стуканули» капітану. Списали, як тільки підійшли до Миколаєва.
– Я потім гроші платив, аби мені викинули зі справи ту характеристику. Вона ж мені «вовчою» перепусткою до божевільні ледь не стала, – розповідав сашко. – По поверненню в Одесу – обіймав Дюка, купив у «Таврії» на Грецькій площі бублика. Потім повернувся і купив ще два. Дивно, їсти не хотілося. Просто на мене напав (за старою звичкою, мабуть, з прив’язкою до певного місця) якийсь дивний настрій: хочу радіти дому, а не можу. Апатія. Я не став довго вбувати в цей стан. Він мені набрид. Зараз заробляю від 8 тисяч доларів приблизно за півроку. Я вмію себе забезпечувати. Добре, коли безгрошів’я не поєднується із дитячою безпорадністю.
16-річна Ліза вирішила поїхати до Москви. Заробити собі на навчання. Посаду на комерційній фірмі дали невелику – внутрішній кур’єр, проте, хоч якась зачіпка у такому великому та незнайомому своїм побутом і ладом краї. За законами Російської Федерації, як неповнолітня, Ліза мала робити неповний день, але на фірмі від неї відмахнулися: йди собі, мовляв, із своїми законами. Не тебе, так іншого візьмемо, якраз літо – сезон на таких. І дівчина погодилася. Її обов’язки полягали у розносі по кабінетах документів на величезній території фірми. Якось координатор дала неіснуючий номер аудиторії, замість неї була курилка… Лізка нутром відчула небезпеку того дня. І недарма, бо наступні дні їй, навіть, вдалося побачити, хто хоче зустрічі з нею у кінці маршруту.
Якось Бог зберіг, – розповідає дитина, – я часто ходила до церкви. Там якісь дивні норови у цій Москві: коло ікони стоїть охоронник і слідкує, щоб ти тільки один раз цілував образ. Людей запускають до храму групками, і за ними зачиняють двері… Про що завгодно розповідає юна заробітчанка, тільки не про неприємності. Вона весела, життєрадісна, перед нею відкривається світ. Дай Боже, хоча б нашим дітям його відкрити – чистим, мирним, красивим. І… не залежати від нього!
Олександра Григор'єва
