Впритул до війни

Мені майже все життя здавалося, що нам до війни далеко. Що криваві бої лишилися десь на сторінках історичних підручників і ніколи більше не стануть реаліями сьогодення. Так я думала аж до 2014 року. Вже потім дізналася, що слово «град» може й не мати жодного стосунку до погоди, і що своїм пацифістським «всі люди можуть домовитися» не варто говорити за всіх. Але згодом вже як звичну даність сприймаєш те, що на сході України точиться війна. І вже не озираєшся на кульгаючих людей в камуфляжі. Якщо порахувати, Одещину від обстрілів відділяє  трохи більше шестиста кілометрів. Їх можна подолати за тринадцять годин на автобусі, або за двадцять – потягом. Саме останній шлях я обрала для своєї мандрівки до Маріуполя в рамках проекту «Точне відображення угоди про Асоціацію Україна-ЄС в українських медіа». 

Біля лінії фронту

Перед тим, як прогулятися Маріуполем, ми завітали до селища Сартана, розташованого за шістнадцять кілометрів від міста. Інтернет підказав мені, що цей населений пункт був заснований греками-переселенцями з Криму у ХІХ столітті. Що недалеко – лінія розмежування, і що тут регулярно чути постріли із зони бойових дій. Остання інформація мене втішила дуже мало, лишалося сподіватися, що дорогою з нами нічого не станеться. Принаймні, останній раз Сартану обстрілювали десь за місяць до тієї дати, коли наша делегація регіональних журналістів навідала селище.

Їдучи до Сартани, я думала побачити місто-привид зі зруйнованими будівлями, безлюдні вулиці та купу озброєних вояків. Не те, щоб я дуже полюбляла такі «ідилічні» картини, просто якось не виникало думки, що може бути інакше. Все ж таки зовсім поруч йде війна, і за таких умов всі кудись тікають, не може йти і мови про якийсь розвиток. Тут найголовніше – вижити, а все інше – за остаточним принципом. Але ж яким було моє здивування, коли я побачила купу відкритих магазинів, безліч охайних будиночків та квітників біля них. Дороги були рівними, наче їх ніколи не торкався снаряд ворога. Люди вільно ходили вулицями як, напевно, ходять люди в кожному українському місті. Зовсім не відчувалося, що поблизу йде війна і кожен, хто пересувається селищем, перебуває в потенційній небезпеці.

Сартана з 2014 року була обстріляна вісім разів, внаслідок чого восьмеро її мешканців загинули. З того часу лінія розмежування від неї відійшла на п’ять кілометрів, проте кожного дня тут чути постріли. І хоча на час збору урожаю оголошено «хлібне перемир’я», не можна сказати, що його хтось дотримується. В результаті бойових дій у селищі було пошкоджено понад триста будівель, але зараз їх всі відновили. Місцеві кажуть, що ця війна згуртувала людей, вони стали більше підтримувати один одного. Адже ніколи не знаєш, коли допомога може знадобитися особисто тобі чи твоїм рідним.

– Зараз в нас проживає понад десять тисяч людей, – говорить голова Сартанської селищної ради Олександр Куркчи. – Коли в 2014 році тут почалися бойові дії, близько 60 % населення виїхало. Особливо багато людей почало тікати після першого обстрілу, коли снаряд влучив у похоронну процесію і загинуло семеро чоловік. Мені самому доводилося ховатися в підвалі разом з дітьми, коли нас обстрілювали. Потім ситуація трохи заспокоїлася, мешканці почали повертатися назад. Але й зараз ми кожного вечора чуємо, як десь в полях гуркотить. Дуже страшно, коли зіштовхуєшся з цим вперше, але потім звикаєш.

Далі Олександр Куркчи показав журналістам інфраструктуру селища, тим паче, що Сартані є чим похвалитися. Ми побачили музей греків Приазов’я, місцеву загальноосвітню та музичну школи. Остання виконує функції своєрідного естетичного центру, де діти, крім власне музики, навчаються різним видам мистецтва. Дивлячись на охайні приміщення, світлини усміхнених педагогів на стінах закладу знову забуваєш, де ти є. Тільки напис на кольоровому картоні «Вхід до бомбосховища», стрілка якого розміщена якраз між дитячими малюнками, мимоволі нагадує, що завжди треба бути наготові.

Але незважаючи на такі складні умови, Сартана продовжує розвиватися. Найближчим часом селище збирається стати центром об’єднаної територіальної громади, до складу якої увійдуть населені пункти на лінії розмежування. Можна було б, звісно, все списати на « а в нас війна» і нічого не робити, однак в Сартані не йдуть таким шляхом. Якщо треба щось відновити – відновлюють, а за можливості намагаються покращити якість життя для місцевих. Наостанок нашу невеличку делегацію запросили повернутися до Сартани знову, щоб скуштувати грецьких чебуреків, якими славиться цей край. Під час поїздки нам цього зробити не вдалося, бо в усьому селищі на той час була відсутня електрика. Причиною перебоїв, як нам сказали, стала блискавка, що десь в полі влучила у трансформаторну будку.

 Одне життя на секунду

Наступного дня в нас було кілька годин на знайомство з Марі­уполем. Під час поїздки я опинилася в одному з його спальних ра­йо­нів. На перший погляд, він нічим не відрізнявся від подібних районів інших великих українських міст. По один бік багатоповерхівки, біля них – супермаркет. Дорогою їздять машини, люди кудись поспішають, і здається ніщо не може порушити цей ритм життя. Але чотири з половиною роки тому про мікрорайон «Східний» дізнався весь світ. Тоді, 24 січня 2015 року, півхвилинний обстріл забрав життя тридцяти однієї людини. І вже тоді, придивившись, бачиш пощерблені стіни будинків, і знаходиш на алеї біля церкви невеликий пам’ятник, що нагадує про трагічні події того дня.

Подекуди мешканці мікрорайону опинилися просто неба у своїх багатоповерхівках. Але навіть за цих умов, як згадують маріупольці, знайшлися люди, що прагнули нагріти руки на трагедії. Бо до списку житлових споруд, які потрібно відремонтувати, потрапили ті, що не зазнали жодних пошкоджень. А будівлі, які постраждали від обстрілів, чомусь до цього переліку не увійшли. Був розголос, серйозний скандал, всі кошти повернули назад та пішли туди, куди потрібно. Ця трагедія показала, що в нашій державі ще є місце підлості та ницості. Але й вистачало людей, які пройшли перевірку бідою, та за мірою можливостей намагалися допомогти іншим. Після обстрілу весь мікрорайон «Східний » виїхав, і щоб не було мародерства, представники поліції чергували цілодобово. Біля церкви було розгорнуто волонтерський штаб, де допомагали всім, хто цього потребував. 

 – Станом на січень 2015 року, ми мали вже згуртоване громадянське суспільство, тому коли ми приїхали наступного дня після обстрілів, то тут вже був розгорнутий повноцінний штаб для допомоги людям, – згадує маріупольська журналістка Тетяна Ігнатченко. – Місцеві волонтери, не чекаючи вказівок «згори», просто взяли свої речі, наробили бутербродів, дісталися штабу та роздавали все, що було необхідне. Потім мобілізували людей з різних регіонів України, які теж тут працювали. Ми отримали велику підтримку Львівщини, Миколаївщини, Одещини, Дніпропетровщини та багатьох інших областей.

В кожному дворі розмотували величезні жмути з плівкою, бо скла в будівлях не було. Подекуди дев’ятиповерхівки від першого до останнього поверху стояли з голими вікнами, побите скло вивозили просто вантажівками. Навіть через тиждень після трагедії пожвавленими нині трасами не було жодного руху. Мешканці «Східного» здебільшого виїхали, а ті, хто залишилися, не виходили без зайвої потреби. А робота над відновленням в той час кипіла. Люди працювали під звуки мінометних обстрілів. Тетяна Ігнатченко згадує чоловіка, який займався відновленням будівель. Йдуть обстріли, а він орудує молотком й не відволікаючись від роботи говорить: «Ну и что этот Путин думает, что я гвозди перестану забивать?»

Поки ми говорили, сусідньою дорогою їхали машини, люди тротуарами поспішали хто куди. І не хотілося думати, що хтось із цих випадкових перехожих в недалекому 2014 році міг втрати рідних чи друзів, тікав куди очі бачать від обстрілів чи просто ховався в підвалах будинків, боячись вийти на вулицю. Та й вони самі, напевно, намагаються про це не згадувати зайвий раз. Адже війна війною, а життя триває. Лишається тільки сподіватися, що довгі людські роки більше ніколи не перервуться тридцятисекундними обстрілами.

Выпуск: 

Схожі статті