Новорічна казка – у кожного своя

Ви вірите в Діда Мороза, а точніше - в новорічне диво? Схоже, віра, що добрий Дід Мороз часом справді приносить подарунки, причому не тільки дітям, а й дорослим, не позбавлена підстав. Кожного року перед новорічними святами згадую цю історію, а сьогодні випала нагода розповісти її і вам.

Розпочалася вона дуже сумно…

Десять років тому, наприкінці листопада, потрапила я в ДТП. І через отримані травми мусила провести в лікарні цілий місяць. Спочатку я була в лікарняній палаті одна, але, на жаль, порожні місця тут пустими довго не затримуються. 

До мене приєдналася дуже яскрава колоритна дама - Серафіма. Тітка Фіма була справжньою єврейською матусею. Все, що зібрано в літературі, анекдотах, жартах, все це було і в Серафімі. Її можна було слухати годинами, відкривши рота. А коли до неї з самого ранку починали приходити родичі, подруги, сусіди, то відразу ставало зрозумілим, що в неї талант не тільки в розмовному жанрі, а й в акторській майстерності теж. Вона знала все, всіх і про всіх. І головне - вона була небайдужою до всього.

До нас періодично приєднувалися ще хворі, але вони не затримувалися. Ми ж з  Серафімою залишалися там практично старійшинами.

Якраз за п’ять днів до Нового року медична сестра оголосила, що до нас везуть жінку без постійного місця проживання, і щоб ми не хвилювалися, бо її привели до ладу ззовні і оглянули лікарі на предмет захворювань, які б могли нам зашкодити.

Першу добу наша нова сусідка тільки спала, стогнучи від болю (в неї була дуже серйозна травма стегна). Ми періодично просили вколоти їй знеболююче з наших пакуночків з ліками. Як я тоді дивувалася тому, що людина може спати при такому болю. 

Коли вона прокинулася, перша її фраза була: «Я… зігрілася».

 Більше з недовірою дивилася на нас Люба (так звали жінку), ніж ми на неї. Але забраковані Серафімою харчові передачі, принесені подругами, та мій немаленький мішечок з ліками зробили свою справу. Любі ми сподобалися. 

Вона виявилася дуже гарним співрозмовником. Спочатку розповідала про життя безхатьків. У них там своє життя – зі своїми законами, правилами і потребами. Слухаючи Любу, я не могла уявити, як можна вижити в таких умовах.

 Багато чого тоді дізналася. Це при тому, що, за її словами, вона була на вищому рівні безхатьків, а були рівні ще нижчі. Вона працювала, тому що була «чиста». «Чиста» – це те, що в неї не було туберкульозу, гепатиту тощо. У Люби були пристойні роботи, з гарним окладом. Та-дам! 5 гривень на добу. 

Тоді я дізналася рецепти корейської моркви та те, що на багатьох овочевих полях навколо Одеси працюють колеги Люби – безхатьки. А оклад буває ще нижчий.

Ось так поступово дійшли ми до головних запитань: звідки вона родом, як опинилася в такій ситуації та чи є в неї сім’я?

Виявилося, що родом Люба з Білорусі. Далі стандартна історія: приїхала ще в дев’яностих за чоловіком, обдивитися. Обдурив, паспорт загубила, грошей не було, вулиця, алкоголь... Зрозуміло, що за цією версією була, можливо, й інша правда, але не нам її оцінювати.  Має двох дочок. Залишилися в Білорусі ще неповнолітніми - в тітки. Все. Говорила, що кілька разів випадала можливість подзвонити, але за старим номером ніхто не відповідав (теж дуже знайома версія). Але коли Люба згадувала життя з дітьми, вона з такими подробицями та щирістю розповідала про всі їхні хвороби, про характери, риси, що вони любили, а що ні. Чогось вірилося, що тоді, в тому житті, вона була не зовсім поганою мамою. Найголовніше - ми повірили, що вона їх любить.

 Я з медичною сестрою, звісно, розплакалися. Тільки Серафіма хвилин двадцять мовчала, щось обмірковуючи.

Потім вона взяла в руки телефон і викликала свою доньку (не пам’ятаю, як її звати) терміново в лікарню. 

І тут все почалося… Серафима роздавала команди: кому дзвонити, кого шукати. В палаті зібралися вже всі медсестри, які були на чергуванні. Не повірите, через кілька годин у нас був телефон старшої з дочок Люби.

Ми всі були  шоковані, а Люба, мені здавалося, зовсім не дихала.

Коли Люба зателефонувала дочці, та вирішила, що це невдалий розіграш, тому, що усі давно вважали матір неживою. Вона була в ступорі і зовсім не знала, як реагувати. І це зрозуміло. У дівчат теж склалася нелегка доля: в старшої все гаразд - вчителює, а молодша була за гратами. 

Через кілька днів Любу перевели в інше відділення. У неї залишився папірець з телефоном і надія в очах, що все буде добре. Це було 29 грудня. Серафиму виписали 30-го, а мене 31-го.

Ще в дитинстві, коли читала останнє речення казки «з того часу жили вони довго і щасливо», завжди фантазувала, а що далі?.. Сподіваюся, що в цій новорічній казці все закінчилося таки щасливо.

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті