Бойовий шлях прабабусі Віри

У нашій родині часто точаться розмови про бабусю Віру і діда Василя – ветеранів Другої світової війни. Їм вдалося не тільки витримати важкі буремні роки війни, а й залишитися справжніми людьми, виховати прекрасних дітей і онуків.

По-різному розпочався день 22 червня 1941 року для моїх прадіда та прабабусі Василя Івановича Шубіна і Віри Яківни Мосьпан. Тисячі фронтових кілометрів ними подолано, а скільки мирних доріг пройшли ці рідні для мене люди!

Василь Шубін мобілізувався до лав діючої армії з перших днів війни. Спочатку був шофером, механіком-водієм і лише згодом потрапив у розвідку. Знаю лише, що його бойовий шлях пролягав від Москви, через Молдавію і Румунію до столиці Австрії Відня. На його гімнастерці сяяли орден Червоної Зірки, медалі «За відвагу», «За перемогу над Німеччиною» та багато інших. Але найкращою нагородою для нього стала зустріч з Вірою Мосьпан. Це було кохання усього життя.

Прабабця Віра Яківна – корінна жителька Анапи. Народилась 15 травня 1915 року. У три роки залишилася без батька. На початок війни з 12 дітей залишилось шестеро. Важко було родині без годувальника, тому Віра і поїхала на заробітки до далекої Москви. Там її застала війна. Спочатку разом з однолітками гасили на дахах так звані «запальнички», займалися пошуком диверсантів. Коли почалася евакуація, Віра вирішила повернутися додому. Їдучи потягом, зустріла жінку-землячку, яка попросила відвезти її дитину на станцію Вішенська, Ростовської області. Додому повернутися не судилося: на той час уже вся Кубань була захоплена німцями, тому Віра вирішила піти в ополчення. Отак почався бойовий шлях Віри Яківни від Вішенського військкомату 1942 року до Відня 1945 року.

Прабабця пройшла важкий шлях визволителя і за бойові заслуги була нагороджена орденом Великої Вітчизняної війни ІІ ступеню і медаллю «За бойові заслуги». Вона брала участь у визволенні України, захоплювалася її красою і незламністю.

З 1944 року мої рідні вже були разом як подружжя Шубіних. Багато спільного було у них, велике кохання супроводжувало їх усе життя. Обоє знайшли своє покликання, працюючи у мирний час. 

На жаль, мого прадіда Василя Івановича сьогодні з нами вже немає. Позначилися поранення, важкі роки повоєнної відбудови. 

А от 15 травня моїй прабабусі Вірі Яківні Шубіній виповниться 104 роки! Вона до сьогоднішнього дня активна, доброзичлива і компанійська, читає вірші та примовки. Щороку відвідую її, регулярно телефоную і кожного разу переконуюсь у незламній волі цієї людини, її життєлюбності і невичерпному оптимізму. Родина Шубіних дуже велика, рідні часто з›їжджаються на сімейні свята до улюбленої бабусі та із задоволенням спілкуються з нею, слухають розповіді про таку далеку, але дуже важку долю людей, які подарували нам мирне майбутнє.

Артем Пєнков, учень 8-А класу Петрівської ЗОШ №2

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті