У «залишитись вільними», ключове слово – залишитись

Два з половиною роки тому районна газета «Вісті Кодимщини» відкрила нову сторінку власної історії. Газета стала незалежною, змінивши форму власності. Про те, якими були ці понад два роки для колективу, розповідає директор «ВК» Жанна Савицька. 

- Наше реформування – це не лише зміна форми власності, позбавлення дотацій від влади і продаж газетної площі рекламодавцям. Реформування – це постійний рух, зміни, що не закінчуються ніколи: якісь з них дали гарний результат – переводимо їх в статус традиційних (наприклад, поява сторінки «Суботній вечір»); якісь розчарували, то перегортаємо цю сторінку і шукаємо нові ідеї. 

Приємним сюрпризом для передплатників став вихід номеру «Вістей Кодимщини» з чотирма сторінками в повному кольорі. Друкуватися в такому форматі відтепер ми будемо двічі на місяць. А ще два рази – у напівкольорі – з додаванням синього (так раніше районка виходила тільки на великі свята). Погодьтеся, колір додає настрою! Але й це – не остання наша новація. 

Минулого тижня редакція створила сторінку «Вістей Кодимщини» в мережі Facebook, з якої поширюватиметься по місцевих групах реклама і вітання. Таким чином, надавачі оголошень за бажання можуть отримати додаткову аудиторію. А вітання іменинників в мережі Інтернет – це завжди яскравіше, барвистіше, красномовніше, ніж в паперовому варіанті, адже там у нас немає необхідності економити площу. 

Звісно, для газети, як і для читачів, важлива не лише форма (колір, верстка), а й якість матеріалів. Дуже непросто втрьох видавати такий же якісний продукт, як той, що раніше виробляли семеро. Щоб поліпшити наповнення сторінок, міняємось зсередини – редакція збільшує чисельність журналістів: наразі на одну одиницю, з надією, що в подальшому зможемо собі дозволити більше. 

На цьому реформування районки не закінчиться, бо шлях змін завжди довгий і непростий. Головне – вміти змінюватися, щоб не «заіржавіти» в одному з поточних станів. Тож ми рухаємось вперед! 

Час від часу, стомлені політикою громадяни не задоволені політичною рекламою.  Розумію втому суспільства від влади, та ми маємо аналізувати те, що кажуть політики, робити висновки. Це дає змогу побачити, що відбувається в нас самих, розібратись, які аргументи є на користь того чи іншого рішення, яке ми можемо прийняти.

Крім того, подивимось з іншого боку: саме завдяки можливості трохи заробити «на політиці» перед виборами ми сьогодні можемо втілити в життя мрію про повноколірний друк, бо зароблені гроші ми не порозпихали по кишенях, а вклали у розвиток газети. 

– Пані Жанно, чи насправді незалежна сьогодні незалежна преса?  

- Роздержавились, почали працювати без нагляду влади, в роботу ніхто не втручається, але… Власне, у нас «незалежність» ЗМІ полягає в можливості робити вибір: або бути фінансово залежними від рекламодавців (а до цієї категорії відносяться практично всі); або ж гордо відмовитися від заробляння на життя в тих рекламодавців – і от газета вже й банкрут і припиняє своє існування. Що в такому становищі підказує здоровий глузд? Зрозуміло, що довести газету з 88-річною історією до банкрутства і позбавити тисячі читачів районки через прагнення залишитись вільними – не раціонально. У словосполученні «залишитись вільними», напевно, все-таки ключове слово – залишитись. Інакше все втрачає сенс: яка ж то вільна газета, якщо газети нема? 

Якось один з читачів поставив цікаве питання: «Що у вашій роботі найскладніше? – і за мить сам же відповів: Мабуть, найважче – це порозумітися з владою?»… Якусь хвилину поміркувавши, я заперечила. З представниками влади різних рівнів, справді, не завжди буває легко порозумітися, але це звичайні робочі моменти: сьогодні так, а завтра інакше – звичайні ділові стосунки. 

Найбільшу складність я бачу сьогодні в зовсім іншому… Протягом всієї історії існування ЗМІ журналісти були заручниками непростих стосунків між владою і народом, своєрідним буфером, який пом’якшує їх взаємні удари один по одному. Сьогодні ж газета – це буфер не лише між владою і народом, але й між владою і владою, народом і народом, людиною і людиною, бо усі з усіма незгодні, кожен впевнений у власній правоті, і немає компромісів! Якому журналістському колективу не хотілося б видавати часопис, що єднає абсолютно всіх? Кожен читач має свої вподобання і намагаємось щономера давати всього потроху, щоб будь-хто міг знайти те, що йому подобається. 

Проілюструю складнощі журналістської професії на простому прикладі. Раніше ми не друкували кухарських порад, але читачі (жінки) питають: «Ну чому ви ніколи не даєте цікавих рецептів? Зараз стільки всього нового з’являється!». Гаразд! Надрукували. І ось вже телефонує інший читач: «Нащо ви ті рецепти друкуєте? Кому воно треба? Краще б…». Так само і з програмою телепередач, і з іншими темами. Ось вона, на дрібному прикладі – велика проблема: людям не спадає на думку, що вони – не єдині читачі, що не тільки їх забаганки мають виконуватися, що є й інші передплатники, з власними смаками, до запитів яких теж треба ставитися з повагою. Останнім часом тривожить ця недобра тенденція: часто люди не хочуть знаходити компроміс, брати до уваги чужі інтереси. Оте написане геніальною Ліною Костенко «усі усіх не люблять» – то крик душі поетеси про біду нашого народу. Вона – і наша біда, бо газета – віддзеркалення суспільства. А нам, журналістам районки, так хочеться, щоб «Вісті Кодимщини» людей єднали. Бо, попри різні соціальні статуси, вподобання і політичні симпатії, ми – один народ, який силу черпає не в суперечках, а в злагоді. 

На знімку: Жанна Савицька

Рубрика: 
Выпуск: 

Схожі статті