Одне з проблемних питань, що розглядалися під час наради в Управлінні культури і туризму Одеської облдержадміністрації (яку проводив виконувач обов’язків начальника управління Дмитро Флоров), стосувалося подальшої долі музею визначного гумориста і сатирика, класика української літератури Степана Олійника в селі Левадівка Миколаївського району. Особливої гостроти ця проблема набуває саме зараз, коли громадськість Одещини й усієї України готується до відзначення 100-річчя від дня народження Степана Олійника (народився він 3 квітня 1908 р.), і саме Левадівський музей має стати організаційним та духовним центром цього святкування.
У нараді взяв участь і наш спеціальний кореспондент. Подаємо його нотатки з цього приводу.
Так, справді, ось уже впродовж чверті століття Музей Степана Олійника, який є філією Одеського літературного музею, незмінно, щороку стає місцем, навколо якого згуртовується «Олійниківське братство» українських гумористів та шанувальників українського гумору і творчості Степана Олійника. Нагадаю, що народився майбутній сатирик і гуморист в селі Пасицели Балтського району, але родина перебралася до Левадівки (на той час – Миколаївки-Третьої), де минали шкільні літа Степана і його рання юність, і де він писав свої перші газетні замітки, що визначили його шлях у журналістику. Саме цьому селу, його мудрим, сповненим життєвого гумору дядькам, він присвятив чимало своїх прозових та віршованих творів.
Традиція проведення «Олійниківських днів» виброджувала в ідеях та викристалізовувалася в конкретних задумах і заходах майже тридцять років тому, і біля витоків її стояли: професор Одеського держуніверситету літературознавець Іван Дузь; один із тодішніх керівників Миколаївського району, а нині голова Громадського Благодійного фонду ім. С. Олійника Валерій Бойченко; донька поета, мистецтвознавець Леся Олійник. Упродовж багатьох років організатором Олійниківських свят на Одещині був і ваш покірний слуга. Нашими спільними зусиллями засновано Всеукраїнську літературну премію ім. С. Олійника, лауреатами якої стало чимало відомих сучасних сатириків та літературознавців, дослідників і популяризаторів творчості С. Олійника. Свого часу я став упорядником першого в незалежній Україні видання вибраних творів поета й автором літературознавчої книги «Степан Олійник: поет на тлі епохи».
А понад чверть століття тому почалося й формування літературного музею Олійника, який пройшов еволюційний шлях від експозиції в музеї Левадівської середньої школи, до філії Одеського літературного музею. Зараз це самодостатній музей, на чолі якого залишається його організатор і фактичний творець, педагог за фахом Валентина Ларькова. Він слугує й естетичному вихованню учнів Левадівської та навколишніх шкіл, і центром урочистостей під час «Олійниківських днів».
Гаразд, скажете ви: музей діє, статус у нього цілком пристойний – філія славетного Одеського літмузею… То в чому проблема? На жаль, вона існує. Причому давно. Створено його в приміщенні земської народної школи, в якій свого часу навчався поет. І це добре, оскільки сама будівля вже таїть у собі ауру причетності і присутності поета – а для музейників це святе. Але будівля все ще належить школі, і знаходиться на шкільному подвір’ї (як, до речі, і пам’ятник С. Олійнику). І ви вже зрозуміли, що приміщення це дуже потрібне школі, кількість учнів якої все збільшується. Водночас, будівля ця перебуває в аварійному стані і, як стверджують фахівці, на ремонт її знадобиться щонайменше 300 тисяч гривень, яких, звичайно ж, у музею нема і поява яких найближчим часом не передбачається.
Кожен, хто коли-небудь переймався проблемами увічнення пам’яті видатної людини, знає, яке це щастя – якщо збереглася будівля, в якій жив і працював вшановуваний нами діяч. Так от, на щастя, в Левадівці збереглася садиба – з хатою, господарськими прибудовами, з деревами, які садив і під якими творив Олійник: з криницею, з якої пив воду, і стежина до річки Тилігул, якою він ходив у пошуках натхнення.
Ще років двадцять назад, перебуваючи на посаді голови обласної письменницької організації, я радив і пропонував керівництву району та сільради викупити цю хату у її не дуже дбайливих тодішніх господарів і, по-перше, в такий спосіб зберегти від руйнування, а по-друге, перетворити її на музей-садибу Олійника, а отже, на центр усіляких урочистих заходів та один із центрів крайового туризму. Відтак музей зі шкільного приміщення можна було б перенести частково до самого будинку, а частково – до нової музейної будівлі, яку варто було б спорудити чи то прямо на території садиби, чи неподалік неї, але об’єднавши їх в один комплекс. На жаль, тоді до моїх порад не прислухалися, хоча й господарі хату саме продавали, і вартість її була сміховинною.
Тепер до цієї ідеї повернулися: хату викупили і вже навіть знайшли чималу суму грошей на ремонт та реставрацію садиби. Але і Левадівський сільський голова Олег Котвіцький, і голова Миколаївської райради Олександр Чорний говорили під час наради в облуправлінні культури та туризму про те, що музей-садиба матиме свій власний туристичний профіль та імідж і повинен існувати сам по собі, а філія обласного літмузею – сама по собі. Проте вони не відсторонилися від вирішення долі «шкільного» музею, запропонувавши перевести його до одного з уже відремонтованих просторих залів Левадівського Будинку культури, розташованого, до речі, неподалік школи, а отже, й пам’ятника С. Олійнику.
Здавалося б, усе гаразд: музей з аварійного шкільного приміщення перебазовують у колишній танцювальний зал Будинку культури, а його приміщення повертають школі і дбають про його долю вже як про будівлю, яка належить відомству освіти. Одначе проти цього на нараді рішуче виступила директор філії літмузею Валентина Ларькова. Вона наполягає на тому, що нинішню будівлю музею, тобто будівлю колишньої земської народної школи, слід реставрувати і залишити музей у ній. Логіку її аргументів та мотивацію я вже частково відтворив: у цьому приміщенні поет навчався, тут музей зароджувався й існує ось уже 25 років, тут створено Алею лауреатів премії Олійника, сюди щороку приїжджали учасники Олійниківських свят з усієї України. Отож, вона рішуче проти того, щоб музей переводили до Будинку культури.
Оскільки виникла полеміка, то радив би звернутися до досвіду відтворення музею-садиби М. Коцюбинського у Вінниці. Там повелися мудро: вони зберегли хатину, в якій певний час жив письменник, і частину садиби, а поруч звели сучасну будівлю, і в такий спосіб витворили музейно-туристичний комплекс. Впевнений, що цим шляхом слід піти і при розв’язанні проблеми музею в Левадівці.
Можна погодитись з В. Ларьковою, що, перебравшись до одного з залів Будинку культури, – в якому буде і власне Будинок культури, і сільрада, і бібліотека, – музей втратить свою історично-мистецьку ауру, яка формувалася ще тоді, як тут навчався поет, а потім упродовж 25 років буття самого цього закладу. Та й існування в одному маленькому селі двох музеїв С. Олійнику – теж видається недоцільним, щоб не сказати – абсурдним.
Тому, на мій погляд, найбільш прийнятним є, так би мовити, «варіант садиби М. Коцюбинського»: слід реконструювати власне садибу, а на її території, або поруч із нею, звести нове приміщення, де, між іншим, буде розташовуватися й дирекція музею-садиби. А експонати поділити так: основну частину тих, що мають відношення власне до творчості самого Олійника, – розмістити в старій родинній хаті, а всі інші – які відтворюють сучасний стан олійникознавства та вшанування пам’яті поета, – в новому корпусі. При цьому тимчасово експонати справді можна розташувати в спеціальному залі Будинку культури. І вирішувати ці питання слід негайно, оскільки до ювілею залишилося якихось півроку.
