У ці жовтневі дні фронтовики і партизани, підпільники, які воювали у роки Великої Вітчизняної війни з гітлерівцями та їхніми поплічниками на території України, неодмінно згадають, як прийшла до них радісна звістка про визволення від фашистської окупації 63 роки тому. Згадають і про те, якою дорогою ціною діставалися відвойовані в підступного ворога села, селища та міста, як форсувалися ріки під артобстрілами та бомбуваннями, як ховали бойових друзів... Архівні документи свідчать про те, що на початку 1944 р. Ставка Верховного Головнокомандування розробила плани нових великих наступальних операцій на всьому радянсько-німецькому фронті. Наприкінці січня почалися три з них, об'єднані загальним задумом: Корсунь-Шевченківська, Рівненсько-Луцька і Нікопольсько-Криворізька. Їм приділялася важлива роль у вигнанні окупантів з багатостраждальної української землі. На території колишнього Одеського військового округу провадилася найважча з наступальних операцій ВВВ Нікопольсько-Криворізька, за участю 47 стрілецьких дивізій, танкового, кавалерійського та двох механізованих корпусів. А це – 705 тисяч чоловік, 7796 гармат і мінометів калібру 76 мм і більше, 238 танків і самохідних гармат. Наземні війська мали підтримку 1333 літаків. Ситуація складалася так, що радянські війська мали незначну перевагу над супротивником у живій силі, більш ніж потрійну в артилерії, подвійну в авіації, але поступалися йому в 1,4 раза за танками.
У результаті Нікопольсько-Криворізької наступальної операції, яка стала провісницею неминучого повного визволення України, було розгромлено 12 дивізій супротивника, у тому числі 3 танкові і одна моторизована, значно скоротилася лінія фронту, що дозволило радянському командуванню звільнити сили для оволодіння Кримським півостровом.
У березні 1944-го розпочалася Умансько-Ботошанська наступальна операція, під час якої було визволено і частину північних районів Одеської області. А під час Одеської наступальної операції, проведеної на приморському напрямку, була цілком визволена Миколаївська і більша частина Одеської області.
Успіх у цих та інших наступальних операціях з визволення України складався з виграних локальних битв і боїв, затяжних і швидкоплинних. І перемогу в них здобували сини всіх народів СРСР. Найхоробріші з найхоробріших стали Героями Радянського Союзу. Серед них українець А.М. Луценко, росіянин П.І. Банников, білорус І.Н. Туфтов, вірмен А.Х. Мелконян, казах К. Камзін, узбек Н. Раджабов, татарин Ш.Г. Казанбаєв, адигеєць А.Ю. Кошев, осетин П.С. Баланов, комі Н.Н. Габов. Автор цих рядків попросив Героя Радянського Союзу генерал-лейтенанта Сагадата Кожахметовича Нурмагамбетова, який став міністром оборони Казахстану, він воював за визволення України будучи командиром роти станкових кулеметів, розповісти про фронтовий епізод, що найбільш запам’ятався. Подумавши, він сказав: «Їх багато. А один ось такий. У Донбасі це було. Наш 1052-й стрілецький полк відбивав у фриців шахтарське містечко Катик . Вони закріпилися міцно, не раз піхоті довелося залягати. Нашим «максимам» роботи вистачало. Тільки коли почало світати, німець став видихатися. Я з бійцями висунувся до перехрестя вулиць. Почали стріляти по фрицах, які втікали за цегляну огорожу. Наказав змінити позицію, і одразу біля моїх ніг заскреготало. Відкинулася кришка люка, з’явився замурзаний чоловік і закричав: «Галю! Прийшли. Наші це. Галю!» Виліз з люка, за ним – Галя, ватага діток. Кинулися до нас, пригортаються. Почали збиратися інші люди. Хто картоплину, хто шматочок хлібця несе... Не забуду цієї зустрічі до кінця днів своїх».
Так, багато що згадається ветеранам з бойового минулого в ці дні. І як же важливо, щоб вони відчули на собі вдячну турботу тих, хто зобов'язаний їм сьогоднішнім життям під мирним небом над прекрасною землею України, цілком очищеної від коричневої чуми 63 роки тому.
