Чи бажаємо ми насправді змінюватися, оновлюватися? Ось тема моїх міркувань після святкування Нового року.
...Традиційні новорічні свята більшість людей відзначає незалежно від приналежності до тієї або іншої релігійної конфесії. За давніх часів це було свято оновлення часу: вважалося, що час зносився, витратився, зістарився, вмер – й потрібно, щоб народився новий рік, щоб і увесь світ разом із ним оновився. Щоб оновилися й ми самі! Але останнє – найважче. Якою ганчірочкою стерти пил зі звичок, та й із власного обличчя, щоб у дзеркальці побачити нове лице, напрочуд молоде, трішки незнайоме?
Про це думав я першого січня, сидячи у невеличкій жіночій компанії дуже близьких подруг. Дід Мороз, на якого чекали, що мав вручати подарунки, застудився (мабуть, наш клімат для нього виявився не тим!) – і я був єдиним чоловіком, що спостерігав якусь дивовижну виставу. Її можна було назвати грою жінок із часом . Вони грали часом так, як кішка грається із клубком вовняних ниток. То відкине його – то раптом стрімко кинеться до нього.
Ці ігри усім знайомі. На свято дуже багато хто ховає до шафи обридлі речі й одягає щось нове. Й одразу стає трішки іншим, трішки невпізнаваним, новим. А колишні новорічні маскаради – навіщо? Знову ж таки – щоб не одразу впізнали! Я – це вже й не я! Моє життєве «я», ніби невидимими ланцюгами прив’язане до побуту, роботи, повсякденних турбот – втекло, як учень з уроків. Воно не контролює й не насилує себе, не трудиться – воно відпочиває! Й тому – свято. Пам’ятаєте у романі Булгакова радісний крик Маргарити, яка перетворилася на відьму? Є від чого радіти – і зморшечки розгладилися, й тіло раптом відчуло немислиму легкість (яка лише у дитинстві буває?), і це визволення від влади усього, що тисне нас до землі й лягає тягарем на плечі саме й виражено у метафорі польоту.
Свято – це короткий проміжок, що перебуває ніби не в часі, а між часом (що відійшов і ще не настав). Це свобода від влади невблаганного часу, (теж, на жаль, тимчасова!) Випивши цього хмільного напою, ми, протверезівши, знову повертаємося до своєї клітки із невидимими прутами ґрат годин та хвилин. Але без цієї хоча б короткочасної втечі із полону часу, без цієї хоча б примарної перемоги над ним – ми не були б людьми.
І ось – захоплені крики жінок, які зустрічають подругу, яка запізнилася: «Ой, капелюшок!» Питання, усілякі припущення щодо матеріалу, із якого він зроблений, щодо того, де куплено, скільки коштує, але найголовніше – компліменти («Як тобі личить!») Личить – отже, змінює, створює новий образ, який у чомусь кращий, симпатичніший за попередній. А потім – виходить Снігурочка (ось чому вона так довго не з’являлася – переодягалася!) і усі ойкають ще більше! Сукня! Неймовірно – ручної вишивки золотою ниткою. Куди у такій нині вийти – навіть у філармонії вона занадто яскрава, занадто нескромна, занадто голосно кричить про себе та свою власницю! Воістину святкова! І як змінює вона – підтоптана жінка, котра живе життям вже не стільки своїм, скільки онука, перетворюється у юну істоту, в чарівну блондинку, красуню! Вона дарує подарунки – нехитра, але із великим смаком підібрана жіноча біжутерія, якою жінки одразу прикрашають себе, і теж змінюються. У загальному, майже не розбірливому гаморі важливі не слова, а емоції, тон, цей майже дитячий захват!
Ось вони – ігри з часом ! Головний сенс їх – подолання влади часу та оновлення. Начебто всередині кожної із жінок – приховувалася юна дівчина й навіть боязка дитина, яку зараз покликали до спільного столу, і дозволили погаласувати та попустувати.
Але хіба це не момент істини? Не момент рідко виникаючої повноти буття? Правдиві хіба що зморшки та хвороби – а не ці старіючі істоти, які приховуються в нас, ці діти, які вміють радіти, любити, волати від захвату? Але услід за цією думкою прийшла чомусь інша, твереза й гірка. Начебто раптом зачепили до краю натягнуту струну, й пролунав звук, тривожний та сумний. Я згадав про свій вік, про обмеженість своїх сил, про усе те, від чого не можна втікти й чого не можна забути... І пригадався епізод із роману Фолкнера, у якому герой розбиває годинник, топче те, що залишилося від нього, ногами, а шестірні усе ще продовжують рухатися, а людина, яка у буквальному значенні слова намагається «вбити час», каже: «Час – це ворог, якого нам ніколи не перемогти!» Що протиставити цьому? Лише достеменне усвідомлення власного існування, яке дозволяє, зрештою, сказати: час вбиває нас – але йому не дано нас перемогти.
