СТОРІНКАМИ «ЛІТЕРАТУРНОЇ ОДЕСИ»
Виповнилося десять років від дня заснування журналу Одеської організації Національної спілки письменників України «Літературна Одеса». Цю подію постійні автори його та читачі, вся літературна громадськість міста відзначили творчим вечором, що відбувався наприкінці минулого року в Золотій залі Одеського літературного музею. Своїми нотатками з приводу цієї події ділиться наш спеціальний кореспондент, з ініціативи якого й було засновано «Літературну Одесу», і який виступив з доповіддю на цьому вечорі.
Ідея появи такого журналу визрівала давно і наполегливо. Час від часу вона матеріалізувалася то в щорічному письменницькому збірнику “Горизонт”, то в альманахах “Літературна Одеса” і “Південна ліра”. Самим життям перевірено, що яким би творчим потенціалом не володіла та чи інша літературна громада, вона не здатна по-справжньому самореалізовуватися, якщо не має свого часопису. Тобто не має тієї ланки, яка єднає її з читачем, дозволяє відстежувати, оцінювати, а до певної міри навіть організовувати творчий процес; формувати літературне життя краю. Ці міркування й привели мене до ідеї створити, нарешті, в Одесі постійне літературне видання.
Виступаючи на ювілейному вечорі, відповідальний секретар Одеської письменницької організації і редактор журналу Володимир Гаранін засвідчував, скільки сил і часу довелося докласти мені як тодішньому голові письменницької громади області, аби в 1997 році ця ідея нарешті матеріалізувалася в першому номері “Літературної Одеси” і набула фінансової підтримки облдержадміністрації. Навіть коли вже всі необхідні формальності було виконано, всі підписи зібрано, і з’явилися розпорядження голови облдержадміністрації та віза головного фінансиста області, мені ще багато разів говорили: “Ну й що з того, що є розпорядження, що є всі візи? А грошей нема”.
При цьому, звичайно ж, ішлося не про разову підтримку одного видання (зрештою, для цього можна було б знайти якогось спонсора), а про те, щоб державні органи по-справжньому перейнялися підтримкою письменницької організації, підтримкою літературного процесу, дбаючи водночас і про тих кілька сот учителів, яким ці журнали потрібні були, аби належно подавати в школах літературу рідного краю; і про тих бібліотекарів, яким журнали потрібні для вивчення та пропаганди творчості літераторів у колі читачів; і, звичайно ж, про підтримку самих літераторів, особливо молодої мистецької зміни.
Оцінюючи роль цього видання вже з височини десятої річниці його існування, і голова Одеської організації НСПУ Геннадій Щипківський, і перший редактор журналу Валентин Мороз, інші письменники та шанувальники “Літературної Одеси”, говорили про те, що журнал давно знайшов свого читача, що він має постійні рубрики, а отже, й має своє обличчя; висловлювали слушні зауваження та побажання. Саме завдяки журналові приходили до читача зі своїми новими прозовими творами Михайло Циба і Борис Янчук, Василь Полтавчук і Анатолій Колісниченко. Це з його сторінок зринали добірки ліричних поезій Валентина Мороза, Миколи Палієнка, Станіслава Стриженюка, Анатолія Глущака, Василя Півня і багатьох інших одеських поетів.
Вже традиційною стала рубрика “Козацькому роду – нема переводу”, завдяки якій лунають молоді голоси літераторів. І це завдяки їй заявили про себе і талановито увійшли в літературу поетеси з Кодими Наталія Палашевська та Жанна Савицька, які вже стали членами Національної спілки письменників; тут випробовували себе Наталія Тараненко, Євген Бардієр, Ганна Костенко, Володимир Немерцалов та інші представники наймолодшої творчої когорти.
Жоден часопис не може обійтися без грунтовної, на часі вивіреної публіцистики; без літературознавчих та краєзнавчих статей. І добре, що навколо “Літературної Одеси” вже згуртувалася ціла плеяда авторів цього спрямування, яка репрезентована публікаціями Дмитра Клюєнка, згадаймо хоча б його чудовий нарис “Хутір Надія – оазис у степу” за листопад 2006 року; краєзнавчими дослідженнями Олександра Павленка, літературними пошуками Володимира Гараніна та Григорія Зленка.
Досить повно і виразно репрезентовані у журналі гумористично-сатиричні сили, особливо в тих номерах, що традиційно присвячуються всеукраїнським дням Степана Олійника. Причому тут уже залучаються до виступів не лише одеські гумористи, але й учасники Олійниківських днів з Києва, Вінницької, Хмельницької та інших областей. Цікаво, що одним із спеціальних випусків журналу стала антологія-довідник “Письменники Одещини – на межі тисячоліть”, упорядником якої став автор цих рядків, і в якій було подано біографічні довідки та фрагменти творів усіх літераторів, починаючи від часу заснування у 1934 році Одеської письменницької організації. З упевненістю можна сказати, що творчий вечір, присвячений ювілею журналу, вдався; як вдався і сам журнал. Отож побажаймо його редколегії на чолі з Володимиром Гараніним нових авторів, нових творчих знахідок, а головне – мудрих, незрадливих читачів.
Богдан СУШИНСЬКИЙ, спецкор «Одеських вістей»
ХОЧЕТЬСЯ ЖИТИ Й ПРАЦЮВАТИ
У нього все той же проникливий, уважний погляд, що запам'ятався мені з того далекого часу, коли він слухав мій відгук про оповідання, запропоноване для публікації у газеті. «Це ж скільки років минуло після тієї зустрічі?» – запитав я Василя Васильовича Максакова, коли він напередодні Нового року подарував свою книжку «Прозрение зрячих». В його очах промайнула печаль, і він, здригнувшись, сказав: «Ах, роки, роки... Мчать, як розпутані коні, не зупинити... І краще їх не лічити! Особливо нам, довгожителям».
Цими днями Василю Васильовичу виповнилося дев'яносто років, і він, за його словами, без страху та сумнівів почав сходження до вікової позначки. Із впевненістю у тому, що неодмінно прийде до неї зі своїм вагомим багажем знань і добрих справ, звершених на довгих, частіше вибоїстих, аніж рівних, життєвих шляхах-дорогах.
Народився він у селі Рубліно на Орловщині, де щосили тоді палахкотіла громадянська війна. Того ж 1918 року поклав голову в боях за владу Рад його дев'ятнадцятирічний батько. Сирітство змусило рано розпочати трудове життя. "Ходив за плугом, був пастухом і навіть нічним сторожем, – згадує Василь Васильович. – Ріс, набирався розуму. Став листоношею, а потім бібліотекарем. Екстерном закінчив вечірню школу й вступив до Курського вчительського інституту..." Слухаючи Максакова, я відчував, що він ніби заново переживає своє минуле, намагаючись не пропустити найменші деталі. І я разом із ним подумки вчителюю у сільській школі, де він викладав російську мову та літературу; одержую повістку із військкомату, яку листоноша приніс у клас; вирушаю на західний кордон, щоб стати другим номером кулеметної обслуги...
З кордону почав посилати замітки до дивізійної газети. Через якийсь час його перевели в редакцію коректором і за сумісництвом – кореспондентом.
– Так я й ступив на шлях військової журналістики, якому присвятив багато років, – розповідає полковник у відставці Максаков. – Війну зустрів в армійській газеті "Звезда Советов". На фронті редакція постійно потрапляла під артобстріли, бомбування. Доводилося журналістам і поліграфістам відбиватися від супротивника, що прорвався в тил. То ж неодноразово змінював я перо на автомат.
Особливою сторінкою до фронтової біографії Максакова вписалася служба у 7-му відділенні політвідділу 18-ї армії, яке провадило політичну розвідку та агітаційну пропаганду серед військ супротивника. Його туди призначили тому, що він знав німецьку мову й призначили диктором окопної гучномовної установки (ОГУ).
– За допомогою спеціальної апаратури, яка підсилює голос, я із переднього краю звертався до німецьких солдатів і офіцерів зі словами правди про війну, – розповідає Василь Васильович. – Мені було визначено ділянку оборони на Малій землі. Перед відправленням на позицію я був відрекомендований начальникові політвідділу Л.І. Брежнєву. І вислухав його настанови. Знамениту Малу землю пройшов усю від Станички до Мисхако й назад, причому багато разів. Потужний динамік вночі через нейтральну смугу доставляв безпосередньо до німецького переднього краю. Тримаючись за провід, що тягся за динаміком, повертався до нашої траншеї, у землянку, запалював свічку й читав листівку німецькою мовою: "Ахтунг, ахтунг! Дойче зольдатен і офіцерен". Я розповідав про характер війни – Вітчизняної, справедливої, визвольної з нашої боку та загарбницької, грабіжницької, людиноненависницької – з боку фашистської Німеччини. Переконуючи, що крах гітлерівської Німеччини неминучий, пропонував єдиний вихід для німецьких солдатів та офіцерів – здаватися у полон, а після війни повернутися додому, до своїх родин.
Кожну мою таку передачу гітлерівці зустрічали шаленим автоматно-кулеметним та мінометним вогнем. По суті, кожна передача була викликом вогню на себе. Часом близький розрив міни струшував землянку, дах її валився, але я продовжував передачу, якщо ще була можливість.
Бувало, що після моїх передач німці переходили до нас поодинці й групами.
Фронтова доля неодноразово змінювала обов'язки Максакова. Але, де б він не служив, журналістська закваска давала про себе знати. У газету б! І можливість така трапилася. Якось, змінюючи ділянку фронту для чергових передач, на марші він зустрів редактора газети, у якій працював раніше. Йому "конче" потрібний був співробітник. "Переходь до мене, – запросив він. – Якщо згодний, буде наказ, подбаю". Незабаром Максаков став відповідальним секретарем дивізійної газети "Месть народа". З нею й пройшов до кінця війни.
У післявоєнний час Василь Васильович закінчив редакторський факультет Військово-політичної академії імені Леніна. І знову занурився в улюблену журналістську роботу. Працював у кількох окружних газетах, а завершив кар'єру військового журналіста у газеті "Защитник Родины" Червонопрапорного Одеського військового округу.
26 календарних років віддав військовій службі полковник у відставці Максаков. Заслуги свої не виставляє, хоча вже одна найвища солдатська нагорода – медаль "За відвагу" – наочно свідчить про його мужність, як і два бойові ордени Червоної Зірки, ордена Вітчизняної війни 2 ступеня та Богдана Хмельницького, медаль «За бойові заслуги» і багато інших.
Пішовши в запас, а потім у відставку, фронтовик не шукав спокою. Він – активіст ветеранського руху, військово-наукового товариства, зустрічається із молоддю, несучи їй святу правду про Велику Вітчизняну війну, яку переконливо, без наносної патетики чесно й талановито відобразив у подарованій мені книжці "Прозрение зрячих". Прочитавши її, як кажуть, за один присід, я зателефонував Максакову і привітав його із творчою, без перебільшення, перемогою. Звичайно ж, із огляду на те, що про Малу землю свого часу вже повідав мільйонам читачів той самий Л.І. Брежнєв, який, будучи начальником політвідділу 18-ї армії, давав настанови тоді старшому сержанту Максакову перед відправленням на Малу землю на посаді диктора окопної гучномовної установки.
У відповідь почув:
– Ви не перший по-доброму відгукуєтеся про мою книжку – підсумок багаторічної праці. Тому, хоча мені й дев'яносто років, а хочеться жити й працювати.
Довгих і плідних Вам років, шановний ювіляре!
Віктор МАМОНТОВ, «Одеські вісті»
