КВІТИ ДЛЯ БАТЬКА

Тихо шепоче листя і в шепоті його вчувається сум. Чоловік стоїть в глибокій задумі. Він схилився на залізну огорожу, що нею обнесена могила. В очах – затамований біль. Німий, безутішний. Чоловікові за вісімдесят. Вже солідний вік, але помітна ще в ньому військова виправка. Погляд застиг на могилі:

«Ти кликав, батьку, а я ось до тебе який рік уже приходжу… Чуєш мене, батьку? Не знаю, чи довго мені ще топтати ряст. Та й приїздити до тебе зараз хоч раз на рік, але дуже важко, долаючи сотні кілометрів. Пробач мені, батьку, за все… Пробач, що не зміг захистити тебе…»

Пригадалися розповіді односельців про події в селі 1941 року…

…Стара Логвинючка не раз помічала – сидить її Никифір у куточку біля шафи, книжку гортає, книжки ті від сина. Він якось непомітно виріс, тепер на фронті. А книжки зосталися…

У хаті все, як до війни. Пофарбована руками сина шафка, на якій рядочком томики Островського, Чехова, Толстого та інших письменників. На стіні портрет сина у військовій формі, якраз перед самісінькою війною сфотографувався. Портрет прикрашений вишитим рушником. До старих Логвинюків німці ще не заходили. Вони десь там, у місті, а в селі лише староста та поліцаї.

Примостивши на кінчику носа окуляри, Никифір неслухняними пальцями тримає книгу в темно-червоній обкладинці. Літери стрибають перед очима, трохи розпливаються рядки. Він поправляє окуляри, вчитується в знайомі рядки роману «Як гартувалась сталь?»

«Найдорожче у людини – це життя. Воно дається їй лише один раз. І прожити його треба так, щоб не було нестерпно боляче за даремно прожиті роки…»

– Сходив би краще надвір, та якусь дровиняку розрубав, – незлобливо бурчить Логвинючка. – В хаті ані трісочки, а він книжками бавиться. Немає в тебе, Никифоре, розуму.

Логвинючка сухою ганчірочкою витирає портрет. Більше за звичкою, ніж від пилу. Та ось Никифір відкладає книжку. Хтось загупав, двері розчинились і на порозі з’явився поліцай Антон. Очі поліцая занишпорили по кімнаті. Погляд зупинився на портреті, над яким стара Логвинючка щойно поправляла рушник. З портрета поглядав хвацький танкіст.

Погляд поліцая прикипів до портрета. Нахмурив брови, суворо сказав:

– Зняти!

Старий Никифір, ніби його це не стосувалося, спокійно сидів. Логвинючка поволі відступила від дверей, неначе хотіла собою заступити стіну, де висів портрет їхньої кровиночки. Розгублено дивилася на чоловіка.

– Навіщо знімати, це ж наш орел! – спокійно сказав Никифір і з рішучим виглядом став біля дружини. – Кому не подобається, хай не дивиться.

Поліцая ніби батогом вдарили. «Впертий Логвинюк сміє ще патякати!»

Поліцай штурхнув у груди Логвинючку, потягнувся рукою до рушника.

– Знімай, кажу! Минулося ваше. Німці зараз б’ють вас на всіх фронтах...

Він не докінчив. Господар рвонув його за плечі. І в якусь мить поліцай вискочив за поріг.

За півгодини портрет з рушником був перенесений у надійне сховище. А ще через годину поліцаї забрали Никифора.

Його катували. Озвірілий поліцай Антон піднімав ящик з цвяхами і з розгону кидав на груди старому. Той здавлено охав, після кожного удару долонею витираючи кров, що темними цівками сочилася з куточків губів.

– Де портрет? – допитувався поліцай і знову піднімав над головою пудовий ящик. – Мовчиш? Думаєш, що ваша візьме? А дзуськи!

І з якоюсь нелюдською насолодою опускав на груди цвяхи…

Другого дня п’яні поліцаї привели Логвинючку. І знову били її чоловіка. Неначе розважалися, хизуючись своєю владою над беззахисними. Били на очах у жінки, вимагаючи відкрити схованку.

За кілька днів знесилену катуваннями Логвинючку випустили. А тут саме з міста прибули німці. Поліцаї такого наговорили на Никифора, що ті одразу ж схопилися за зброю.

…Логвинюк ледве тримався на ногах. Він стояв, похитуючись, втомлено спостерігаючи за останніми лаштуваннями гестапівців.

Це був все той же спокійний Логвинюк. Лише губи ледве чутно шепотіли: «Синочку мій, синку… Не довелося побачитися з тобою…»

* * *

Ти кликав, батьку… І я вже вкотре прийшов…

Син схилився над могилою. У руці букет конвалій. На плечах – генеральські погони, а в очах – смуток.

Іван ТРЕГУБЕНКО, Ширяївський район

Перо публіциста НЕ ЗАБУВАТИ

Серед найдорожчих сімейних реліквій я дбайливо зберігаю трикутний лист старшого брата Олексія, цей лист польова пошта принесла з фронту до нашої, простріленої снарядами круппівських гаубиць, хати, у березні 1945 року. У ньому він писав: «Люба матусю! Скоро закінчимо воювати із фашистом. Я повернуся з фронту і куплю тобі велику гарну шаль, про яку ти так мріяла…» А в квітні нам прийшла похоронка. Олексій, піхотинець, командир відділення, у 17 хлоп’ячих років, який добровільно пішов на фронт, загинув смертю хоробрих при форсуванні Одера.

Другого брата, Миколу, чотирнадцятирічним погнали до німецького рабства. Тричі тікав і тричі його повертали назад, б’ючи ледве не до смерті, морячи голодом. Вдалою виявилася четверта спроба, і він таки повернувся додому восени 1943 року, коли наш район вже було визволено від фашистів. Одразу ж поїхав до Куйбишева, де працював на оборонному заводі.

Скільки ж горя і сліз принесла та проклята війна до кожної сім’ї! Якими тяжкими були її наслідки! І сьогодні у фронтовиків болять рани, і сьогодні стискується серце при вигляді братських могил, і сьогодні пам'ять про втрати не дає спокою, закликає до того, щоб подібне фашистське нашестя не повторилося. Сьогодні, після багатьох років Великої Перемоги, життєво важливо, щоб великий подвиг і тих, хто ходив у смертельні атаки й тримав оборону, і тих, хто воював у партизанських загонах, підпіллі, ніс виснажливу трудову вахту в тилу, не забували, щоб чорне з минулого лихоліття не видавалося за світле, а світле – за чорне.

Боляче сприймати той факт, що у наш час з'являється усе більше любителів здобути собі популярність перекроюванням історичних подій, перекручуванням очевидних, незаперечних фактів, перелицюванням архівних свідчень на свій лад та вириванням із контексту цілеспрямованих цитат, відірваних від пояснень цифр, явно випадкових ілюстрацій. Особливо стараються ті, хто намагається обґрунтувати свою, індивідуальну, правду про Велику Вітчизняну війну, хоча самі, як кажуть, чули дзвін та не знають, де він, і пороху зроду не нюхали. При цьому спираються на посилання, які наштовхують молодих людей (фронтовиків і дітей війни цим не дезорієнтуєш) на негативне сприйняття подій того часу, коли саме Радянський Союз вирішував долю світу, протиставивши усі людські та матеріальні ресурси шаленому фашизму. І не випадково під час соціологічних опитувань виявляються такі респонденти, які живучи на землі, потоптаній гітлерівцями та їхніми прислужниками, що залишилася в руїнах після окупаційного ярма, политій кров'ю мільйонів співвітчизників, які боролися зі злісним ворогом, говорять, що у Другій світовій війні (про Велику Вітчизняну вони не згадують, ніби такої і не було) перемогли Сполучені Штати Америки.

Я навмисне не посилаюся на конкретних апологетів, які стараються у перекручуванні історичних реалій минулого та приниженні ролі радянського народу і його Збройних Сил у розгромі фашистської Німеччини з її сателітами, щоб не створювати їм своєрідної реклами, вони гідні забуття. Досить звернутися до підручників історії, періодичних видань, електронних ЗМІ, щоб переконатися у тому, що таке перекручування стає тенденцією у тлумаченнях новоявлених "пригод" у лабіринтах минулих десятиріч. І навмисне хочу саме напередодні Дня Перемоги навести слова тих, хто, без політичної заангажованості і набравшись мужності дивитися правді в очі, гідно оцінили внесок, який внесли в розгром фашизму в малих і великомасштабних боях воїни доблесної армії Країни Рад. Нинішнім «дослідникам» час би, перед тим, як розповсюджувати свої псевдоісторичні опуси, прямо чи опосередковано, підло фальсифікуючи історію Другої світової війни, в орбіту якої було втягнуто 61 державу, та її основної, найголовнішої, складової – Великої Вітчизняної війни, прочитати хоча б слова американського історика Дж. Бредлі: "У 1941 році, коли Німеччина напала на Росію, радянські армії були єдиною силою, яка стояла на шляху встановлення Німеччиною контролю над Євразією".

Президент США Ф. Рузвельт: "Червона Армія та російський народ напевно змусили збройні сили Гітлера йти по шляху до остаточної поразки і здобули на багато років замилування народів Сполучених Штатів".

Військовий міністр США Г. Стімсон: "Майстерне вміння та велична відвага радянських бійців служить натхненням для армії усіх об'єднаних народів. Опір СРСР, який не в змозі перемогти загарбники, прирікає їх на загибель".

Генерал де Голль: "З нагоди Нового року прошу Вас прийняти від мене та від Франції побажання успіху радянським арміям і радянському народу, доблесть якого розвіяла міф про непереможність німців і сповнила надією серця пригноблених народів".

У. Черчілль: "Тутешні газети сповнені замилування російськими арміями. Дозвольте мені також висловити своє захоплення великими перемогами, які стали заслуженою нагородою керівництву та російським збройним силам за їхню відданість".

Можна навести сотні, тисячі подібних оцінок ролі СРСР у розгромі фашизму. Але новоявлені перекрійники правди їх навмисно не помічають, як і те, наприклад, що фашисти планували, створивши рейхкомісаріат "Україна", очолюваний катом Е. Кохом, розділити його на кілька комісаріатів і вигнати 65% населення (вважай знищити), а інших онімечити та перетворити у рабів. Репресивний апарат окупантів, маючи понад 230 концтаборів і гетто на території України, системно винищував місцеве населення. Загинув кожний 6-й мешканець України, знищено понад п'ять з половиною мільйонів беззахисних мирних громадян. До Німеччини та Румунії загнали у рабство 2,4 млн чоловік – працездатних, переважно молодь.

Ці та подібні їм факти всілякі, запаморочені брехливим популізмом "історики", "політологи", "соціологи" так званого нового, заангажованого на пошук чогось отакого смаженого із гостренькою приправою", напряму воліють відносити до категорії другорядності, що й проявляє їхню справжню сутність, їх кон’юктурну спрямованість на псевдооб’єктивність, видати часткове за загальне й, навпаки, загальне принизити до часткового.

Але ж правду не приховаєш і не вб'єш. Її можна лише опорочити. Але саме світла правда про ту війну, нав'язану нашому народу фашизмом, спонукує сьогодні мільйони людей йти до могил полеглих у боях, що вмерли від ран, замучених у концтаборах, спалених у крематоріях, йти із квітами та вдячністю у серцях за те, що вони своєю смертю дарували нам сьогоднішнє мирне небо над головою. І молять Бога, щоб знову наша прекрасна українська земля не застогнала від розривів снарядів і бомб, не окропилась безневинною кров'ю. І сьогодні доречно нагадати тим, хто намагається принизити ту Велику Перемогу, що прийшла до нас у тепер вже далекі травневі дні 45-го року минулого століття, слова Андрія Малишка:

Я в Дніпра запитаю:

– Скажи мені,

сивий Славуто,

Ти, забомблений сталлю,

Свинцевого звідав дощу?

І Дніпро заревів:

– Мною кривду стару

не забуто,

А нової наруги я вічно

Катам не прощу.

Віктор МАМОНТОВ, полковник у відставці, «Одеські вісті»