ЩЕ НЕ НАЗВАНО ОСТАННЬОГО ГЕРОЯ…
Вчетверте обласна рада Організації ветеранів України, міжнародні громадські організації «Одеське земляцтво» та «Слово і діло» провели акцію пам’яті воїнів, які загинули під час Великої Вітчизняної війни. Вона відбулася під девізом «Ще не названо останнього героя, ще не поховано останнього солдата». Було покладання квітів до пам’ятників полеглим на Поясі Слави навколо Одеси і в Овідіополі. Першого разу акція відбулася у місці і в день висадки Григорівського десанту, вдруге – у місцях боїв на території Комінтернівського району, втретє – Біляївського району. Під час нинішньої акції, у якій взяли участь понад сто чоловік, ветерани ще раз вшанували пам’ять своїх бойових соратників.
В Овідіополі, де учасників зустрів голова райради Володимир Левчук, квіти лягли до пам’ятника афганцям, а також до монументу загиблим воїнам за визволення Овідіополя і місцевим жителям. Троянди було посаджено біля підніжжя пам’ятника Невідомому козаку на місцевому кладовищі. Потім відбувся мітинг. Звертаючись до присутніх, заступник голови Ради ветеранів міста Одеси В’ячеслав Добровольський закликав ніколи не забувати гіркі уроки тієї війни, висловився проти прагнення переписувати історію Великої Вітчизняної, викреслюючи з неї багато славних сторінок. Також було ухвалено звернення до Президента України з вимогою не скасовувати соціальні пільги, гарантовані ветеранам війни.
Анатолій ВАКУЛЕНКО
ЯК БЕЗЦІННІ РЕЛІКВІЇ
За доброю традицією, напередодні Дня Перемоги редакційна пошта багата на листи від фронтовиків. Заступник голови Ради ветеранів 79-го гвардійського Мозирського Червонопрапорного, орденів Суворова та Олександра Невського штурмового авіаційного полку 16-ї повітряної армії Микола Олександрович Георгі схвильовано написав про бойових побратимів гвардії старшого лейтенанта Володимира Михайловича Гудушина та гвардії лейтенанта Віктора Івановича Якименка. Своїми спогадами про воєнне лихоліття поділився Іван Дмитрович Тихов із Любашівки. Будучи сином полку, він у 14 років став сержантом, був удостоєний бойових орденів. Про свою фронтову долю розповів Володимир Гнатович Капустін із Балти. Фронтовикам присвятила свого вірша Людмила Семенівна Лашкіна. Учасник бойових дій у Великій Вітчизняній війні, одесит Дмитро Федорович Чаркін висловив свою думку щодо НАТО, вважаючи, що це, по суті, окупаційний військовий блок, і підтверджує її конкретними прикладами. А інвалід Великої Вітчизняної війни Микола Дмитрович Черба із села Холодна Балка Біляївського району надіслав до редакції листи, одержані від однополчан, які пройшли з боями нелегкими шляхами-дорогами війни. Віталій Григорович Тимошенко із Одеси розповів про хвилюючу історію пошуку могили батька – молодшого політрука Григорія Яковича Тимошенка, який загинув у бою 24 серпня 1941 року біля хутора Червоний Переселенець Біляївського району.
На жаль, можливості газети не дозволяють опублікувати усі матеріали, які надходять до редакції. Вони будуть зберігатися у нашому архіві як безцінні реліквії та свідчення того героїчного часу, коли радянський народ і його звитяжні воїни боролися із фашистською силою темною, проклятою ордою, здобуваючи Велику Перемогу. Ми дякуємо усім авторам нашої газети і бажаємо здоров’я, добра, миру.
СПІЛЬНА НАША ПАМ’ЯТЬ
Дев’яте травня – День нашої Перемоги, день всенародної гордості і всенародної скорботи.
У цей день я згадую братів, які не повернулися з поля бою. Федір і Василь Попови, Володя Чеховськой… Іван Бриковський, який загинув дев’ятнадцятирічним під Воронежем. Його мама Мотрона Федорівна до самої смерті сумувала за ним. Одесит Анатолій Сафронович Попов пам’ятає свого батька, який загинув за кілька днів до Перемоги.
На пам’ять про полеглих на війні вже незабаром після переможних залпів сорок п’ятого у небо почали підніматися монументи. Хтось скаже: це добре. Але особисто я не люблю величних пам’ятників. Коли ще не всі солдати поховані, від них віє холодом. Ближчі до душі прості обеліски на узліссі або на околиці села із зіркою чи хрестом, з прізвищами воїнів, які віддали життя за Вітчизну. Такий обеліск я бачив на батьківщині мого брата Івана Бриковського…
Правильно сказано: пам’ять – це не лише пам’ятник. Пам’ять – це, насамперед, духовна вірність минулому. Це нерозривний зв’язок поколінь.
Микола ПОПОВ, полковник у відставці, інвалід війни 1-ї групи
КНИГА ДО ДНЯ ПЕРЕМОГИ
Вісімдесятип’ятирічний ветеран війни і праці Дмитро Захарович Волошин видав у Любашівській друкарні автобіографічну книгу “Життя прожити...” Уродженець села Кричунове, він з дитинства призвичаївся до важкої селянської праці, пережив Голодомор та колективізацію. Навчався в Одеській фельдшерсько-акушерській школі, а коли розпочалася Велика Вітчизняна війна, був мобілізований на фронт. Брав участь в обороні Одеси та Севастополя, пережив гірку долю полоненого та в’язня концтаборів. Але солдатові поталанило вирватися з неволі і дістатися до рідної домівки...
Третього квітня 1944 року, невдовзі після визволення рідного села від німецько-румунських загарбників, Дмитро Волошин був знову призваний до лав Червоної Армії. Там він, як колишній військовополонений, пройшов спеціальну перевірку і був поновлений у званні командира взводу санітарних носильників. За мужність, проявлену у бою на річці Одер, лейтенант медичної служби Д.З. Волошин був нагороджений орденом Червоної Зірки. На підступах до річки Шпреє санінструктор був поранений і відправлений у шпиталь. Після двох операцій фронтовик заліковував важкі рани у м. Львові, де і зустрів очікувану Перемогу.
Перед випискою зі шпиталю Д.З. Волошина обікрали, і він багато років домагався поновлення своїх воїнських прав. Через це непорозуміння йому два роки довелося дослужувати строкову рядовим і лише в період незалежності зміг домогтися правди.
Юрій ФЕДОРЧУК, власкор «Одеських вістей», Любашівський район
РОЗПИСАВСЯ НА РЕЙХСТАЗІ
З п’ятдесяти чотирьох левадівських фронтовиків, які повернулися з війни, до нинішнього Дня Перемоги дожили лише четверо. Це Микола Романович Коломієць, Петро Іванович Майстренко, Іван Пилипович Варчук і Григорій Петрович Павлій. Щороку вони зі сльозами на очах кладуть живі квіти до сільського меморіалу та вшановуючи світлу пам’ять загиблих побратимів і земляків. Адже кожному з них довелося пройти важкий і тернистий шлях до довгоочікуваної Перемоги.
Вісімнадцятирічний Григорій Павлій, простий сільський хлопець, був призваний польовим військкоматом у 1944 році разом з однолітками Миколою Гордієнком, Іваном Буряченком і Петром Пантілімоном. Григорія відібрали у танкісти. Навчався він в Горьківському танковому училищі. У стислі строки став механіком-водієм американського середнього танку “Шерман-М4А2”. На околиці польської столиці Григорій Павлій вступив у свій перший бій. Потім кровопролитний шлях проліг по німецькій землі. На початку березня 1945 року, коли йшли запеклі бої за місто-фортецю Кюстрін, що захищала підступи до Берліну, “Шерман” Григорія Павлія було підбито, а його поранено. Лікування тривало недовго – і знову бої. Саме готувався останній наступ на Берлін.
Ветеран чітко пам’ятає, як 16 квітня о третій годині темряву розірвали понад 150 потужних прожекторів діаметром один метр, що освітили всю округу, постріли тисяч гармат, мінометів і “катюш”. Ворог був приголомшений, але чинив відчайдушний опір, і лише 23 квітня розпочався завершальний етап битви за Берлін. Квартал за кварталом, при підтримці танків і самоходок піхотинці просувалися вперед. Щомиті танк Григорія Павлія могли підбити фаустники, але він уміло маневрував серед руїн. 30 квітня розпочався штурм рейхстагу, а другого травня, коли берлінський гарнізон почав здаватися, “Шерманів” направили у місто Потсдам. П’ятого травня левадівський танкіст залишив свій підпис на стінах поверженого рейхстагу.
Наш кор., Миколаївський район
