З таким запитанням редакція звернулася до молодих людей, для яких Велика Вітчизняна війна - далека історія. Що вони, ті, які вступають у велике життя сьогодні, знають про неї, про що пам’ятають і на кого рівняються, які цінності беруть за орієнтир? З’ясувати це хоч якоюсь мірою, не нав’язуючи своєї думки і не підказуючи, було метою бліц-опитування. Ось що почули від молоді наші кореспонденти:

Олег Волинський, 14 років, учень ЗОШ № 1, Ізмаїл:

- Особисто для мене цей день означає дуже багато. По-перше, тому, що це один із днів, коли ми з батьками, бабусею та дідусем згадуємо мого прадіда-ветерана. Він усю війну прослужив на флоті, кілька разів тонув, але вижив. Грався зі мною і був моїм кращим другом та нянькою. Навчав завжди й в усьому бути чесним, мати і обстоювати свою думку. І за це я йому дуже вдячний. Ми з ним щороку 9 травня ходили на мітинг, і я бачив, що ветеранів залишається усе менше й менше. А чотири роки тому не стало й прадіда. Але в душі він залишився поруч із нами. І я дякую долі за те, що в мене був такий прадід. Вдячний йому за його флотські розповіді. За те, що він воював і переміг фашизм.

Якщо хтось із моїх однолітків скаже, що йому однаково, є така дата чи ні - не вірте. Це говориться більше для показухи. Так, вже три покоління пройшло, але ж майже у кожній родині були, а десь ще живі прадіди, які дали життя своїм дітям - а отже, і нам. Чи можна про це забути?

Настасія Ялома, випускниця Ренійського ліцею:

- 9 травня ми святкуємо День Перемоги. Мій прадід по батькові - Дмитро Ялома, воював, дійшов до Берліна. Воювали й двоє двоюрідних дідів моєї матері. Тому 9 травня для нашої родини - свято. Я люблю спостерігати, як мій дідусь Іван Трохимович Федоренко, який під час війни був ще дитиною, збирається на мітинг. Одягає парадний костюм із медалями (він - ветеран праці), бере букет квітів, йде на площу, де проходять урочистості, потім у міський парк до пам’ятника загиблим воїнам. Радує те, що минулого року міська влада упорядкувала меморіальний комплекс «Ніхто не забутий, ніщо не забуте», належно відремонтувала. Ми із однокласниками теж йдемо до Вічного вогню для покладання квітів. Щоправда, мені здається, що мої однолітки не цілком розуміють усю важливість події 63-річної давнини. Дуже складно молодій людині усвідомити: як це - віддати своє життя заради майбутнього покоління...

Дмитро Димитренко, 24 роки, смт Сарата:

- Для мене, як і для багатьох моїх однолітків, день закінчення Вітчизняної війни - свято миру та визволення. Цей день залишається знаменним для усієї нашої країни, та країн, які брали в ній участь.

Мій прадід воював, загинув на території Польщі, там і похований. Бабуся, згадуючи його, багато розповідала про воєнні події тих часів. На жаль, багато чого після світової трагедії залишилося невиправним. І моя родина після одержання похоронки більше так нічого і не довідалася про прадіда.

Ми маємо пам’ятати та шанувати цю сторінку історії нашого народу. Сьогодні деякі мої знайомі вважають, було б краще, якби ми у тій війні програли, і сьогодні користувалися благами «німецької» цивілізації. Але я так не вважаю. І дивлячись на дії сучасних профашистських рухів, наприклад, непримиренну жорстокість скинхедів, рішуче засуджую фашизм та знищення людини людиною.

Віталій Варбанець, 20 років, м. Білгород-Дністровський:

- Особисто для мене це, хоча й дуже далекі, але страшні події, які торкнулися моєї родини. Моїй бабусі на часи Великої Вітчизняної війни було 16 років. І вона у своєму рідному селі опинилася у німецькій окупації. Тому деякі епізоди тих літ я знаю не лише з історії та фільмів, але й з розповідей бабусі. І про те, як їм було важко жити після закінчення війни, знаю досить добре.

У наші дні День Перемоги святкується не так широко, як, судячи із хроніки, це було раніше. Але я гадаю, що дату закінчення воєнних дій відзначають усі країни, які брали участь у тій страшній війні. Такі уроки для всього народу забувати не слід.

Олександр Крижан (18 років), смт Любашівка:

- Особисто для мене День Перемоги — дороге і пам’ятне свято. Чоловіки з нашої численної родини проливали кров на фронтах Великої Вітчизняної війни. Багато з них загинули, захищаючи рідну землю та визволяючи країни Європи від фашизму.

Мій рідний дід Дмитро Орестович Родніченко народився у селі Янівка 1911 року, мешкав у Грузії, працював водієм. Коли розпочалася війна, його мобілізували, і дід Дмитро до самої Перемоги водив “полуторку”. Захищаючи рідну землю від окупантів, дідусь підвозив на передову вантажі, а звідти — поранених і вбитих. Одного разу і його “наздогнав” ворожий осколок. Після шпиталю знову повернувся у стрій.

На жаль, сьогодні його немає з нами, але залишилися дорогі нам нагороди та спогади про бойовий шлях діда-фронтовика.

Антон Щербаков, 25 років, смт Саврань:

- До Дня Перемоги ставлюсь як до історичної події. Оскільки сам цікавлюсь історією, то знаю, як нелегко вона дісталась нашому народові. Серед моїх рідних, близьких і знайомих учасників тих подій немає. Тож пізнання одержую більше з книжок.

Звичайно, розумію її велич і поважаю людей, які захищали нашу Батьківщину.

Борис Івасюк 17 років, смт Красні Окни:

- Для мене День Перемоги завжди асоціювався із чимось світлим і радісним. Коли я був меншим, ми із дідом, який був на війні, ходили на паради. Пам’ятаю, він завжди одягав мундир із орденами, а мені було дуже цікаво слухати історії про те, як і за що він одержав ту або іншу нагороду. Кілька років тому дідусь помер. Однак я дуже добре пам’ятаю усі його розповіді. Він завжди згадував своїх товаришів, які не повернулися із фронту й не побачили Перемоги. Сьогодні ветеранів залишилося дуже мало. Однак на спомин та повагу до подвигу діда я завжди буду пам’ятати й шанувати День Перемоги.

Владислава Тарасова 14 років, Одеса:

- Знаю, що 9-го травня відзначають День Перемоги. Але, якщо чесно, то я не особливо у курсі, що і як там було за тих часів. Знаю, що Червона Армія перемогла фашистів. Хоча, знаєте, нехай я й не знаю чітко історію, але я бачу, що сьогодні ті, хто тоді воював, живуть дуже погано. А це означає, що ми не поважаємо своїх героїв. Варто лише подивитися на кількість нагород у них на одязі. Впевнена, що їх давали не просто так. А сьогодні ці люди змушені злидарювати. На мою думку, це неправильно.