СЛУЖИЛИ П’ЯТЕРО ТОВАРИШІВ
З 1937 року служили морськими прикордонниками на одному катері п’ятеро товаришів: москвич Василь Родіонов, ленінградець Василь Голосін, Олексій Астаф’єв з російської глибинки, татарин з Казані Садик Мухамедвалієв та Яків Врадій – українець із села Липняжка, що на Кіровоградщині. Влітку сорок першого їхній катер, приписаний до військової бази під Новоросійськом, було відправлено на ремонт у Балаклаву. Ну все, вважали друзі-дембелі, здадуть новачкам судно після ремонту, і по домівках! Але доля розпорядилася інакше. Грянула війна…
Військові моряки виконували різні завдання. Супроводжували великі судна, відбивали атаки фашистів. Брали участь в охороні транспортів, які прямували до Криму, коли було здано Одесу.
І так само прикривали влітку сорок другого наші судна, які залишали півострів, доставляли на зайняту фашистами територію розвідників – як правило, у найгіршу погоду, коли вороги не могли помітити.
Потім була Мала земля. Саме під час боїв за цей клаптик землі в районі Новоросійська відважній п’ятірці дісталося найбільше. Моряки не раз і не два під шквальним прицільним вогнем фашистів переравляли сюди наших десантників.
…На жаль, морська фортуна мінлива. Десятого вересня 1943 року під час ворожого обстрілу загинули Вася Родіонов і Садик Мухамедвалієв. Наступної ночі – Василь Голосін та Олексій Астаф’єв – у катер влучила ворожа бомба. І лише важкопоранений Яків Врадій дивом залишився живий, не потонув…
Чимало часу лікувався у госпіталях. Лікарі визнали його непридатним до подальшої служби. Комісували.
Проте треба було знати Яшу-моряка! Він, вважаючи це своїм особистим обов’язком перед загиблими друзями-товаришами, домігся повернення до рідного 4-го Новоросійського дивізіону. Бувалому, та ще і наполегливому моряку пішов назустріч капітан третього рангу Сипягін, котрий відповідав за весь новоросійський десант, одержав за ту кампанію Героя і трохи пізніше загинув при взятті Керчі.
…І служба тривала далі – вже без чотирьох вірних друзів. Але кожного дня, кожної години пам’ятав моряк про свій обов’язок перед полеглими, перед Батьківщиною – захищати Вітчизну, служити за всіх, за чотирьох!
І знову тонув Яшка-моряк, знову випливав – за всю війну – тричі! А як же інакше? Адже він, один з їхньої п’ятірки, просто зобов’язаний був дожити до Перемоги. Дожити, щоб побачитися зі своєю красунею-нареченою і дати продовження роду…
… Подружився Яша з односільчанкою Наталкою ще в дитинстві – росли вони в одному селі. Дитяча дружба переросла у юнацьке кохання. І, якби не війна, їхнє подружнє життя розпочалося б років на чотири раніше. Наталя, як і він, учасниця війни, була зенітницею.
Як і мріяли, зустрілися вони у переможному сорок п’ятому. І вже ніколи не розлучалися – до трагічного серпня 1984-го.
Довгі післявоєнні роки пропрацював Яків Петрович у Чорноморському морському пароплавстві, ходив на різних суднах боцманом. Побачив весь білий світ, не раз і не два плавав навколо земної кулі.
… Коли дали їм квартиру на Космонавтів, посадили під вікном горішок. Горішок ріс, розростався, нагадуючи про його перше і єдине кохання, заради якого він вижив на війні.
Коли онук Геннадій з невісткою Танею подарували Якову Петровичу правнука – Олежика, він вирішив переїхати в Ізмаїл до дочок, якими пишався. Старша, Ольга, - керівник одного з найкращих не лише в Ізмаїлі хореографічних колективів «Веселка», молодша, Тетяна – провідний спеціаліст в Ізмаїльському морському торговельному порту. І ще десять з половиною років промайнуло з того часу. І не було для всіх, хто оточував його, людини ріднішої. Але на дев’яностому році хвороби і рани замучили його. Коли зрозумів, що жити залишилося зовсім небагато, дістав горішок, зірваний із заповітного дерева, передав його дітям, заповідав покласти разом з ним у дорогу, з якої не повертаються. «Я двадцять років бережу цей горішок своїй коханій Наталоньці», - це були його останні слова, сказані донькам.
…Чотири роки тому Яків Петрович, кавалер багатьох орденів і медалей, перед тим, як лягти у лікарню, одержав з рук міського голови орден «За мужність». Свою останню перед відходом у вічність нагороду.
…На сороковий після похорону день на могилі ветерана пробився паросточок горіха, давши нам, живим, прощальний заповіт – любити і захищати найдорожче так само, як батьки і діди.
А правнук Олег приніс в редакцію однієї з ізмаїльських газет замітку «Мій прадідусь – боцман», яка і стала основою цієї статті…
Євген МАСЛОВ, власкор «Одеських вістей»
НА ВСЕ ЖИТТЯ
Сьогодні багато чого по-особливому пригадається фронтовикам. І бої, і товариші, і пожари. Я обов’язково знову побуваю в теплому сонячному дні 1941 року, насиченому ароматом квітів і різнотрав’я, коли разом з моїм братом Петром йшли з лісу додому. Світило сонце, співали птахи, дзижчали бджоли над соняшниками, які повернули свої «шапки-голови» до веселого сонця, назустріч якому ми йшли.
Вдома на нас чекав батько. Він сказав:
- Діти, почалася війна з Німеччиною, німецькі війська перейшли кордон СРСР. Бомблять міста і села, гинуть люди.
Ця страшна звістка залишилася в моїй пам’яті і досі. Вона перекреслила багато моїх сподівань. За кілька днів до цього батько обіцяв познайомити мене з художником Федором Кличком, який на той час закінчував навчання в Київському художньому інституті. Я любив малювати і був радий непередбачуваній можливості одержати навички живопису у Федора Кличка. Але він відразу ж пішов на фронт. Захищаючи рідну землю від німецько-фашистських загарбників, Федір Кличко загинув у бою за м. Севастополь. Україна втратила живописця, талант якого почав вже розквітати. В Одеському художньому училищі ім. Грекова є меморіальна дошка, на якій викарбувано ім’я та прізвища викладачів і студентів, які загинули в боях за Вітчизну 1941-1945 рр., зокрема, і Федора Кличка.
Після війни, коли я вже став професійним художником, вирішив разом із братом відвідати хату Федора Кличка. Нас радо зустріла його дружина Тетяна. Увійшовши до хати, я побачив виконаний художником портрет композитора Антона Рубінштейна, а з лівого боку від нього – автопортрет Кличка, виконаний олійними фарбами. Він намалював себе разом із дружиною. Портрет вразив мене тим, що магічно притягував. Таку досконалість міг створити пензель лише справжнього майстра. Досі не згладилося з пам’яті враження від шедевру художника, життя якого обірвала проклята війна. Про нього пам’ятають і досі жителі маленького українського села Андріївки біля неглибокої річки Вись, з тихою течією. На її мальовничих берегах з очеретом і плакучими вербами, які своїми гілками купалися у чистій воді, любив відпочивати і працювати над картинами Федір Кличко, славлячи рідний край – Новомиргородщину.
Віталій ЛИТВИН, художник
«ИДЕМ НА ВРАГА МЫ ПОРЫВОМ ОДНИМ»
У фронтовому архіві гвардійської Варшавської ордена Кутузова військової частини знайдено віршований щоденник. Він народжувався між боями у окопах та бліндажах. Бійці заповнювали сторінки словами, що йшли з глибини серця, сповненими гніву до ворога та болю за однополчан, які знайшли вічний спокій у братських могилах.
На титульному аркуші – малюнок Т-34 із десантом на броні. Нестримно рветься вперед грізна машина. Майорить над нею прапор. Зверху розгонистий напис: «Вперед и только вперед!». А нижче дата: «Июнь, 1942 год».
У короткій передмові йдеться: «Тысячи километров прошла часть, и не было такого случая, чтобы задание командования оказалось невыполненным полностью и в срок. Подвиги героев повторяются до тех пор, пока от гитлеровских полчищ не останется ни одного бандита, терзающего нашу землю, обливающего ее кровью и слезами наших матерей, жен и детей…».
А далі йдуть рядки гвардії сержанта Володимира Грищенка, який складав під гітару:
Крылатую песню, рожденную в буре,
В огне жесточайших боев,
О Родине нашей, которой нет краше,
Споем мы, товарищ, с тобой…
Санітарка Оля Жуковіна не вбила жодного фашиста. Але чи назвеш небойовою її армійську професію, якщо вона під смертельним вогнем рятувала поранених, зустрічаючись віч-на-віч із смертю?! У щоденнику є і її рядки:
Прощайте, любимая школа,
Родители, братья и дом
Несу по дорогам и селам
Я сумку под красным крестом…
Гинули герої. Замість них приходили такі ж сильні духом бійці. Вірш гвардії сержанта Віктора Краєвського, який дав назву рукописній збірці, виражав прагнення усіх воїнів:
В сердцах наших зреют и месть, и расплата.
Идем на врага мы порывом одним.
За гибель друзей, за сожженные хаты
Фашистскому зверю сполна отомстим!
Дорогими були поодинокі хвилини затишшя на фронті. Але і ті сповнені підготовки до нових боїв. Проте бійці знаходили час і на клаптиках паперу, а іноді і газет огризками олівців писали вірші. Вони не були професійними поетами – їх надихали бажання висловити любов до Вітчизни, гордість за подвиги товаришів, ненависть до поневолювачів.
Як склався далі бойовий і життєвих шлях авторів цього унікального віршованого рукопису? Можливо, хтось з них відгукнеться через 66 років?
Юрій КИРИЛОВ, полковник у відставці
