...У сільського голови знову задзвонив мобільний, і Валентина Пилипівна, вибачившись, побігла у невідкладній справі, що вже «горіла». Михайло Георгійович, подивившись услід дружині, тихо сказав:
– Але ж цієї весни моя Валентина перенесла операцію на серці – тепер у неї штучні клапани. Ось якщо прислухатися, то серце в неї стукає не так, як у всіх. Нагадує годинник.
Трохи помовчавши, «друга половинка» сільського голови сказав:
– Я працював у школі вчителем, викладав французьку мову і двічі був у Франції на стажуванні. Але вирішив вийти на пенсію за вислугою років. Адже мотається моя Валентина Пилипівна з ранку до темряви. Давай, кажу, я хоч хатні справи візьму на себе.
Сільський голова... Що ж це за посада? І яких жертв вона вимагає від людини? Від її родини?
За освітою Валентна Пилипівна – педагог. Працювала у Приозерненській сільській школі вчителем початкових класів. Знали її в селі як активну громадську діячку. Триває заготівля зеленого горошку або збирання винограду – вона береться організувати, щоб люди могли заробити живу копійку.
Приозерне – середніх розмірів село, у якому мешкає близько 1,8 тисячі чоловік, зде¬більшого молдавани. Люди працьовиті, звиклі до тяжкої праці на землі. Як більшість сіл України після розвалу Союзу РСР, Приозерне впало в депресію. Зійшла нанівець фінансова підтримка соціальних об'єктів, згасло на вулицях світло, на дорогах з'явилися вибоїни, а в серцях – розпач.
Але Валентина Пилипівна Муту – не та людина, яка буде піддаватися розпачу. Вона завжди шукає шляхи виходу із ситуації. Тому і за¬пропонували їй односільчани очолити громаду.
Ставши сільським головою, Валентина Пилипівна одразу ж взялася за освітлення населеного пункту. Звернулася до районної ради. Але сесія її не підтримала – у районі є питання важливіші, аніж ліхтарі на вулицях Приозерного.
– Знаєте, ніколи в житті я не плакала, а після тієї сесії не стрималася, – зізнається Валентина Пилипівна. – Почала міркувати. Під кінець року в будь-якій скарбниці завжди залишаються кошти: з одного боку, хтось не встигає освоїти виділені гроші, з другого боку – йде перевиконання бюджету. Тут головне з'явитися у потрібному місці в потрібний час і з усією документацією на руках.
Валентина Пилипівна тиждень "висіла" на телефоні, але таки домаглася особистої зустрічі із головою обласної ради М. Скориком – і за лічені дні перші 49 тисяч гривень були вже на рахунку сільської ради. Коли у Приозерному освітили перші три вулиці, немов надія засвітилася. А через місяць, у грудні, привітавши колег в області із Днем місцевого самоврядування, Валентина Пилипівна... попросила ще стільки ж грошей. І виділили! Чи варто говорити про те, що блискавична робота підрядника та своєчасні фінансові операції – усе це результат наполегливої праці особисто сільського голови. Ох, не просто так собі у людей серце починає здавати...
А потім за тією ж схемою Валентина Пилипівна приступила до капітального ремонту дитячого садка, який був у аварійному стані – вже падали стелі й стіни. Витрати на цей об'єкт за сільськими мірками були потрібні величезні. Але В.П. Муту ніщо не могло зупинити. 40 тисяч гривень на капремонт було передбачено у сільському бюджеті, 130 тисяч вона таки "вибила" із районної скарбниці, 124 тисячі – із обласної. Що цікаво: рішення сесії обласної ради про виділення Приозерному грошей було ухвалено 12 вересня п.р., а вже 18 вересня відбулося урочисте відкриття дитячого садка. В.П. Муту вмовила підрядника – ВАТ "Агробуд" виконати роботи у борг. Мало того, Валентина Пилипівна через Центр зайнятості влаштувала до цієї підрядної організації безробітних мешканців свого села – і місцеві будівельники влітку змогли заробити. А після затишок у групах робили усім разом – і вихователі, і батьки. Якби Валентина Пилипівна після операції була на лікарняному стільки, скільки пропонували лікарі, дитячий садок у Приозерному відкрився б лише наприкінці листопада. Але ж сільський голова втекла із клініки...
Ще одну надзвичайно важливу, але дуже копітку справу взяла на себе сільрада – орга¬нізувати оформлення документів на землю. Кожен селянин не може оббігати усі інстанції – бракує знань законодавства, часу, коштів. Сільська рада вирішила провести цю роботу централізовано – і ось вже 62% мешканців села оформили документи, які підтверджують право власності на присадибні ділянки і так звані сотки.
Для перших двох років – обсяг роботи чималий. Але у програмі В.П. Муту є ще не виконані пункти – водопостачання, ремонт Будинку культури та доріг.
...У кабінеті сільського голови є дорогий предмет – витончена підставка, зроблена з дерева. Коли учні майстрували подарунки жінкам-педагогам до 8 Березня, не забули й про колишню вчительку, нині сільського голову.
Часто заходить Валентина Пилипівна до своєї альма-матер – без підтримки інтелігенції села не уявляє своєї роботи. Ось, наприклад, взяти вчителя праці Миколу Андрійовича Миронова, який організував у школі гурток "Вмілі руки". Своїм хобі майструвати він захопив багатьох дітей. Хлопчики із задоволенням займаються різьбленням по дереву, звичайними лобзиками випилюють чудові скриньки. А дівчатка приохотилися працювати із соломкою – які витончені панно із цього матеріалу створюють! День за днем, урок за уроком – і ось уже зібралася в школі ціла виставка ексклюзивних робіт.
– Дуже це захоплююча справа: пройти шлях від ідеї, що зародилася в тебе в голові, до її матеріального втілення, – говорить Микола Андрійович.
Валентина Пилипівна з колегою цілком згодна: поставив мету – дійди до неї. Що для цього треба? Працювати. Працювати без ви¬хідних, без відпустки, без "лікарняних". Працювати, як годинник.
